проти суспільства, успіх і невдача, вбивство, самогубство, смерть, Бог. І сипухи. Звісно, була й інша література-теоретична, авторефлексивна, плаксиво-автобіографічна-та це були лише нудні нісенітниці. У справжній літературі йшлося про психологічну, емоційну й соціальну істини, які виявлялися в учинках і міркуваннях їхніх адептів; в романах ішлося про характер, який розвивається в часі. Принаймні так казав нам Філ Діксон. І єдиною людиною, крім Робсона, чиє життя на тоді містило щось, що віддалено нагадувало роман, був Едріен.
-Чому твоя мати залишила батька?
-Я не певний.
-У твоєї матері був хтось інший?
-Твій батько був рогоносцем?
-Твій батько мав коханку?
-Я не знаю. Вони сказали, що я зрозумію, коли подорослішаю.
-Вони це завжди обіцяють. А як щодо того, щоб пояснити зараз?-ось про що я.-Щоправда, я цього так і не сказав. А наш дім, як мені було відомо, не мав жодних таємниць, на мої сором і розчарування.
-Може, твоя мати має молодшого коханця?
-Звідки я знаю? Ми ніколи не зустрічалися там. Вона завжди приїздить до Лондона.
Це було безнадійно. У романі Едріен не прийняв би речі такими, як вони були. Який сенс
був у ситуації, схожій на літературний сюжет, якщо головний герой поводився не так, як це було б у книзі? Едріен мав би почати шпигування, чи заощадити кишенькові гроші й найняти приватного детектива; можливо, ми всі четверо мали податися на Пошуки Правди. Чи це було би менш схоже на дорослу літературу й більше скидалося би на оповідання для дітей?
На останньому цьогорічному уроці історії Старий Джо Гант, який провів сонних учнів тю-дорівською, стюартівською, вікторіанською й едвардіанською добами, піднесенням імперії та її дальшим занепадом, запропонував нам озирнутися на ті сторіччя й спробувати зробити висновки.
-Можемо почати з простого на вигляд питання: чим є Історія? Як ви гадаєте, Вебстер?
-Історія-це брехня переможців,-відповів я, трохи зашвидко.
-Так, я побоювався, що ви це скажете. Що ж, ви маєте пам'ятати, що це також самоомана переможених. Сімпсон?
Колін підготувався краще, ніж я.
-Історія-це сандвіч із сирою цибулею, сер.
-Чому?
-Просто вона повторюється, сер. Вона відригує. Ми бачили це знову й знову цього року. Та ж сама давня історія, те ж саме давнє гойдання між тиранією й повстанням, війною й миром, процвітанням і занепадом.
-Чи не забагато, як на сандвіч?
Ми сміялися набагато довше, ніж було потрібно, завершивши перед канікулярною істерикою.
-Фін?
-Історія-це та правдивість, яка виникає в точці зіткнення вад пам'яті з браком документальних свідчень.
-Та невже? Де ви це надибали?
-Леґранж, сер. Патрик Леґранж. Він француз.
-Нескладно здогадатися. Коли ваша ласка, наведіть нам приклад.
-Робсонове самогубство, сер.
Чулися тамування подиху й якесь необачне крутіння головами. Та Гант, як і решта вчителів, ставився до Едріена по-особливому. Коли всі ми вдавалися до провокацій, їх відкидали як молодечий цинізм-з якого ми ніби виростемо. Едріенові провокації з доброго дива вітали як незграбні пошуки правди.
-Який це має стосунок до теми?
-Це історична подія, сер, хоч і маленька. Проте, нещодавня. Тож її можна легко тлумачити як історію. Ми знаємо, що він мертвий, знаємо, що він мав дівчину, знаємо, що вона вагітна-чи була вагітною. Що ще ми знаємо? Єдине документальне свідчення, передсмертна цидулка, в який написано: "Пробач, мамо"-принаймні зі слів Брауна. Чи ця цидулка досі існує? Чи її знищили? Чи мав Робсон інші мотиви або причини, крім очевидних? Який він мав психічний стан? Чи можемо ми бути певними, що це була його дитина? Ми не знаємо, сер, навіть певний час по тому. Тож як хтось напише Робсонову історію по п'ятдесяти роках, коли його батьки помруть, а його дівчина взагалі не схоче згадувати про нього? Ви розумієте, в чім проблема, сер?
Ми всі дивилися на Ганта, міркуючи, чи не перегнув Едріен палицю цього разу. Саме слово "вагітна" зависло, мов крейдяний пил. А щодо припущення про альтернативне батьківство, щодо Робсона-Шкільного Перелюбника... Трохи згодом вчитель відповів.
-Я розумію, про що ви, Фін. Та, гадаю, ви недооцінюєте історію. А отже-істориків. Припустімо, що випадок бідолашного Робсона справді історичний. Історики завжди поставали перед браком прямих доказів. Вони до цього звикли. Й не забувайте, що в цьому випадку було би слідство, а відтак-і звіт слідчого. Крім того, Робсон міг вести щоденник, писати листи, робити дзвінки, зміст яких запам'ятався б. Його батьки відповідали б на отримані листи зі співчуттями. Й по п'ятдесяти роках, врахову
ючи теперішню тривалість життя, лишилися би його шкільні приятелі, яких можна було би розпитати про нього. Проблема могла би бути менш серйозною, ніж ви гадаєте.
-Але ніщо не може компенсувати Робсоно-вих свідчень.
-З одного боку, ні, але так само із певним скепсисом історики мають ставитися до власних пояснень учасників подій. Часто прогностичне твердження є найбільш сумнівним.
-Як скажете, сер.
-А про психічні стани можуть свідчити вчинки. Деспот навряд чи надішле написану від руки цидулку з проханням знищити ворога.
-Як скажете, сер.
-Отож-бо.
Чи була їхня розмова саме такою? Майже запевне, що ні. Та втім, це все, що я пам'ятаю з їхньої суперечки.
Ми закінчили школу, заприсяглися довічно дружити й вирушили своїми окремими стежками. Не дивно, що Едріен отримав стипендію в Кембриджі. Я вивчав історію в Брістолі, Колін подався до Сассексу, а Алекс-у батьків бізнес. Ми листувалися. Тоді так велося навіть серед молоді. Та ми були недосвідчені в цій формі, тож підступна самосвідомість часто випереджала нагальність змісту. Починати листа з "Від
повідаючи на твоє послання від 17-го такого-то..." здавалося певний час досить дотепним.
Ми заприсяглися зустрічатися щоразу, коли троє з нас, студентів різних університетів, приїздили додому на канікули; втім, це не завжди вдавалось. І листування, здавалося, було перевіркою динаміки нашої дружби. Члени нашої початкової трійки листувалися один із одним не так часто й менш завзято, ніж з Едріеном. Ми прагнули його уваги, його схвалення; ми влещували його й першому розповідали свої найкращі історії; кожен з нас гадав, що був— і заслуговував бути-найближчим до нього. І хоча кожен із нас заводив нових приятелів, ми чомусь були переконані, що Едріен цього не робив: що ми троє досі були його найближчими приятелями, що він залежав від нас. Чи це було лише задля того, щоб приховати нашу залежність від нього?