Я не очікую, що ти віддаси мені Едріенів щоденник. Якщо ти спалила його, з ним скінчено. Якщо ні, то вочевидь, оскільки він був написаний батьком твого сина, він
належить тобі. Я здивований, чому твоя мати насамперед залишила його мені, але це таке.
Вибач, що був таким надокучливим.
Ти намагалася показати мені щось, а я був надто нетямким, аби зрозуміти. Я хотів би побажати тобі й твоєму синові спокійного життя, наскільки це можливо за цих обставин. І якщо я будь-коли зможу зробити щось для когось із вас, сподіваюся, ти без вагань звернешся до мене.
З повагою, Тоні
Це — найбільше, що я міг зробити. Лист не був таким добрим, як я хотів, але принаймні кожне слово в ньому було правдивим. Я не мав прихованого плану. Я не сподівався потай щось із нього отримати. Ані щоденник, ані до-бру думку Вероніки, ані навіть прийняття мого вибачення.
Не можу сказати, чи почувався краще, а чи гірше після надсилання листа. Я чувся не дуже. Виснажено, спустошено. Я не мав жодного бажання розповідати Марґарет про те, що сталося. Я частіше думав про Сьюзі, і про щастя кожних батьків, коли дитина народжується з чотирма кінцівками, нормальним мозком і психікою, що дозволяє дитині, дівчинці, жінці провадити будь-яке життя. Будь звичайним, як побажав колись поет новонародженому дитяті23.
Моє життя тривало. Я радив книжки хворим, тим, хто одужував, умирущим. Окрім того, сам прочитав одну чи дві книжки. Я віддавав сміття на переробку. Я написав містерові Ґане-лу й попрохав його припинити дії щодо щоденника. Одного пізнього пообіддя, з примхи, я об'їхав Норс-Сіркулар, закупився й повечеряв у "Вільямі IV". Мене спитали, чи я виїздив у відпустку. У крамниці я сказав, що так, у пабі сказав, що ні. Навряд чи відповіді мали якесь значення. Небагато що мало. Я подумав про те, що відбулося зі мною впродовж років, і як мало до чого я спричинився.
Спершу я подумав, що це був помилково надісланий ще раз її давній мейл. Але лишився мій заголовок "Вибачення". Під ним моє повідомлення не було видалено. Її відповідь була такою: "Ти й досі не тямиш. Ти ніколи не тямив і ніколи не втямиш. Тож припини навіть намагатися".
Я залишив листування в своїх вхідних повідомленнях і час до часу перечитував його. Якби я не вирішив щодо кремації й розвіяння попелу, я би міг використати цю фразу як епітафію на шматкові каменю чи мармуру: "Тоні Вебстер-він так і не втямив". Та це було б надто мелодраматично, ба навіть жалісно щодо себе. Як щодо "Він тепер сам"? Так було б краще, правдивіше. Або ж я можу зупинитися на Everyday is Sunday.
Час від часу я знову приїздив до крамниці й пабу. Там я завжди відчував спокій, як би дивно це не звучало; а також мету, либонь, останню належну мету у своєму житті. Як і раніше, я досі не вважав, що марнував свій час. Це-те, чому мій час міг бути присвяченим. Обидва місця були привітними-принаймні привітнішими за свої відповідники там, де я мешкав. Я не мав ніякого плану: то що ж іще нового? Я роками не мав "плану". Й відродження мого почуття-якщо це було саме воно-до Вероніки навряд чи могло вважатися планом. Швидше-коротким болісним відрухом, додатком до короткої історії приниження.
Одного дня я мовив барменові: "Чи не могли б ви порізати мені картоплю тонше?"
-Що ви маєте на увазі?
-Знаєте, як у Франції,-тоненько.
-Ні, ми так не робимо.
-Таж у меню написано, що вона нарізана вручну?
-Так.
-То ви можете нарізати її тонше?
Барменова звична приязність на мить зникла. Він поглянув на мене так, наче не був певний, чи я був педантом, чи недоумком, а чи, цілком можливо, й тим, і іншим.
-Нарізана руками картопля означає товсто нарізана.
-Та якщо ви нарізаєте її руками, то чи не могли б ви нарізати її тонше?
-Ми її не нарізаємо. Її такою привозять.
-То ви не нарізаєте її тут?
-Саме це я й сказав.
-То те, що ви називаєте "нарізаною руками картоплею", насправді нарізається десь-інде й, цілком можливо,-машинкою?
-Ви що, з якоїсь комісії?
-Аж ніяк. Я просто спантеличений. Я ніколи не знав, що "нарізана руками" означає "товста", а не "конче нарізана руками".
-Тож тепер знатимете.
-Вибачте. Я просто не втямив.
Я повернувся до свого столика й чекав своєї вечері.
А потім, отак просто, зайшли вони вп'ятьох, у супроводі молодого охоронця, якого я бачив з Веронічиного авта. Чоловік із відзнаками спинився, проходячи повз мій столик, і вклонився мені головою; кілька відзнак на його мисливському кашкеті тихенько дзенькнули одночасно. За ними-й решта. Коли Едріенів син побачив мене, він повернув плече, ніби уникаючи мене й лихої вдачі. Ця п'ятірка перетнула залу й підійшла до відлеглої стіни, але ще не розсілася. До-глядальник пішов до шинквасу й замовив напої.
Мені принесли хека та картоплю в металевому горщику, встеленому газетою. Певно, я всміхався сам до себе, коли до мого столика підійшов юнак.
-Не заперечуєте, якщо я щось вам скажу?
-Анітрохи.
Я вказав на стілець навпроти. Коли він сів, я завважив з-над його плеча як ті п'ятеро дивилися з того боку на мене, тримаючи склянки, та не п'ючи.
-Я-Тері.
-Тоні.
Ми потисли один одному руки так незграбно, з високо піднесеними ліктями, як виходить тільки сидячи. Спершу він мовчав.
-Бажаєте картоплю?
-Ні, дякую.
-Ви знали, що коли вони пишуть у меню "нарізана руками" картопля, це лише означає "товсто нарізана", й не означає, що її, власне, нарізано руками?
Він поглянув на мене десь так само, як і бармен.
-Це-щодо Едріена.
-Едріена,-повторив я. Чому я ніколи не був цікавий до того, як його звати? А яке ще ім'я він міг мати?
-Ваша присутність засмучує його.
-Вибачте,-відповів я.-Найменше, чого
я хочу,-це засмучувати його. Я більше не хочу нікого засмучувати. Ніколи.-Він поглянув на мене, ніби підозрюючи іронію.-Усе гаразд. Він більше ніколи мене не побачить. Я доїм і піду геть, і ніхто з вас більше ніколи мене не побачить.
Він кивнув. "Ви не заперечуватимете, якщо запитаю, хто ви?"
Хто я? "Звісно, ні. Мене звати Тоні Вебстер. Багато років тому я приятелював із Едріено-вим батьком. Ми навчалися разом у школі. Я також знав Едріенову матір-Вероніку. Досить добре. Потім ми втратили зв'язок. Та останніми тижнями ми частенько бачилися. Ні, радше-останніми місяцями".