Адвокат попрохала надати їй мої банківські реквізити, щоб негайно сплатити спадщину. Вона додала, що долучала перший із залишених мені "документів". Другий досі перебував у доньки місіс Форд. Це могло б пояснити обірваний шматок скотчу. Наразі місіс Меріот намагалася забрати другий. Там була також відповідь на моє питання про час складання заповіту-п'ять років тому.
Марґарет казала, що існує два типи жінок: відверті й таємничі, й що це перше, що відчуває чоловік, і перше, що його приваблює або відштовхує. Деякі чоловіки охочі до одного типу, інші-до іншого. Марґарет-навряд чи мені потрібно говорити це вам-була відвертою, та часом вона могла заздрити тим, які могли бути таємничими.
-Ти подобаєшся мені саме такою, якою є,-якось сказав я їй.
-Та ти вже так добре мене знаєш,-відповіла вона. Ми були одружені щось близько шести чи семи років.-Чи не хотілося б тобі, щоб я була трішечки більш... незнаною?
-Я не хочу, щоб ти була таємничою жінкою. Гадаю, я б не стерпів цього. Чи це лише подоба, чи гра, чи метод принаджування чоловіків, а чи щось інше, таємнича жінка є таємницею для самої себе, й це-найгірше.
-Тоні, ти говориш як бувалий у бувальцях чоловік.
-Що ж, це не так,-мовив я, звісно, розуміючи, що вона дражнила мене.-Я не мав аж так багато жінок у своєму житті.
-"Не знаю, якими є інші жінки, але я знаю, яким є я"?
-Я цього не казав, і не мав на думці. Та, гадаю, це тому, що я знав порівняно мало таких, про яких я знаю, і що думаю. Й що мені в них подобається. Якби я знав більше, я був би спан-теличенішим.
Марґарет мовила:
-Зараз я вже не певна, чи сприймати мені це за лестощі.
Звісно, все це було до того, як наш шлюб розладнався. Та запевняю вас-і її,-він би не протривав довше, якби Марґарет була більш таємничою.
За ці роки щось від неї передалося мені. Приміром, якби я не знав її, то не втягнувся б у терпляче листування з адвокаткою. Та я не хотів спокійно чекати наступного конверта. Натомість, я зателефонував місіс Елеанор Меріот і спитав про інший залишений мені документ.
-У заповіті вказано, що це-щоденник.
-Щоденник? Він належав місіс Форд?
-Ні. Дайте-но я перевірю ім'я.-Пауза.-Едріен Фін.
Едріен! Як його щоденник міг опинитися в місіс Форд? Та це було питанням не до адво-катки. "Він був моїм приятелем", усе, що я сказав. А згодом: "Певно, його було долучено до надісланого вами листа".
-Не певна.
-Ви взагалі його бачили?
-Ні, не бачила,-її поведінка була радше обачною, аніж нечемною.
-А Вероніка Форд якось обґрунтувала те, що не віддає його?
-Вона сказала, що ще не готова розлучитися з ним.
Атож.
-Але він належить мені?
-Відповідно до заповіту, його, запевне, залишили вам.
Гм. Мені стало цікаво, чи існувала якась тонкість, яка би розмежовувала ці два твердження. "Ви знаєте, як вона... натрапила на нього?"
-Наскільки я розумію, останніми роками вона мешкала неподалік від матері. Сказала, що взяла кілька речей на зберігання. На випадок пограбування будинку. Прикраси, гроші, документи.
-Це законно?
-Скажімо, це-не протизаконно. Це досить розважливо.
Не схоже було, що ми далеко просувалися. "Дайте-но я візьму це до тями. Вона мала віддати цей документ, цей щоденник, вам. Ви попрохали його, а вона відмовляється його віддати".
-Наразі так, саме так.
-Чи не могли би ви дати мені її адресу?
-Я мушу отримати її дозвіл на це.
-То чи не була би така ваша ласка попрохати його?
Чи ви помічали, як, розмовляючи з кимось на кшталт адвоката, після якогось часу ви припиняєте говорити своїми словами й починаєте говорити їхніми?
Що менше часу лишається у вашому житті, то менше ви хочете його марнувати. Логічно, чи не так? Хоча те, як ви використовуєте накопичені години... та це ще одне, чого ви, запевне, не передбачали замолоду. Приміром, я витрачаю купу часу на прибирання-а я навіть не нехлюй. Але це-одна зі скромних утіх віку. Я намагаюся бути охайним; я утилізую відходи; я чепурю й оздоблюю своє помешкання, щоб усе було як належить. Я склав заповіт, а мої стосунки з донькою, зятем, онуками й колишньою дружиною коли не ідеальні, то принаймні усталені. Чи я переконав себе в цьому. Я досягнув стану сумирності, ба навіть спокою. Бо ладнаю з речами. Я не люблю безладу й не люблю лишати безлад. Я обрав кремацію, якщо вам цікаво.
Тож я знову зателефонував місіс Меріот і попрохав контакти іншої дитини місіс Форд, Джона, знаного як Джек. Я зателефонував Марґарет і запросив її на обід. І домовився про зустріч зі своїм адвокатом. Ні, це сказано надто поважно. Певний, що брат Джек мав когось, кого називав "своїм адвокатом". У моєму ж випадку це був місцевий хлопака, який склав мій заповіт; він мав невеличкий офіс над квіткарнею й здавався добрим фахівцем. Також він мені подобався, бо навіть не спробував звернутися до мене на ім'я чи запропонувати мені так звертатися до нього. Тож я сприймав його лише як Т.Д. Ґанела, навіть не переймаючись тим, що могли означати його ініціали. Знаєте, чого я жахався? Опинитися старим у лікарні, оточеним медсестрами, яких я ніколи не бачив і які називали б мене Ентоні чи, ще гірше, Тоні. Дайте-но я впорсну це вам у руку, Тоні. З'їжте ще трішки цієї кашки, Тоні. Ви сходили в туалет, Тоні? Звісно, доки це станеться, надмірне панібратство з боку медперсоналу може спуститися значно нижче в списку моїх острахів; але все одно.
Я зробив трохи дивну річ, коли вперше зустрів Марґарет: викреслив Вероніку з історії свого життя. Я вдав, що Енні була моєю першою справжньою дівчиною. Знаю, більшість чоловіків перебільшують кількість дівчат і сексу, що їх вони мали; я зробив протилежне. Підвів риску й почав усе спочатку. Марґарет трохи спантеличила моя неквапливість-не зі втратою цноти, а з початком серйозних стосунків;
і також, я тоді так гадав, зачарувала. Вона сказала щось про привабливість скромності в чоловіках.
Ще дивнішим було те, як легко було подати цю версію своєї історії, бо, власне, це було тим, що я казав і самому собі. Час із Веронікою бачився мені поразкою (її зневага, моє приниження), тож я викреслив його зі свого життєпису. Я не зберіг жодних листів, лише однісіньку світлину, на яку не дивився хтозна-скільки.