Я добре ладнаю зі Сьюзі. Принаймні досить добре. Та молодше покоління вже не відчуває потреби, ба навіть обов'язку, підтримувати зв'язок. Принаймні "підтримувати зв'язок зустрічами". Вистачить із батька й мейлу-шкода, що він не навчився писати есемески. Так, зараз він на пенсії, досі носиться з тими своїми загадковими "проектами", сумніваюся, що він коли-небудь щось завершить, але принаймні це підтримує активність мозку краще, ніж гольф, і так, ми збиралися заскочити до нього минулого тижня, доки щось нам не завадило. Дуже сподіваюся, що він не захворіє на Альцгеймера, насправді найбільше я непокоюся саме через це, бо ж мама навряд чи прийме його назад, адже так? Та ні: я перебільшую, я сприймаю все не так. Певний, Сьюзі так не почувається. У самотньому житті трапляються миті параної та жалю до самого себе. Ми зі Сьюзі добре ладнаємо.
Наша приятелька (я досі інстинктивно так кажу, хоча ми з Марґарет розлучені довше, ніж були пошлюблені) мала сина, який грав у панк-рок гурті. Я спитав її, чи вона чула бодай котрусь їхню пісню. Вона згадала одну під назвою Everyday is Sunday15. Пригадую, як сміявся з полегкістю з того, що те ж саме давнє юнацьке занудство переходить від покоління до покоління. І що та ж сама сардонічна дотепність використовується для того, щоб від нього втекти. Everyday is Sunday-ці слова повернули мене в мої власні роки змужніння й те нестерпне очікування початку життя. Я спитав нашу приятельку, якими були інші пісні гурту. Ні, відповіла вона, оце і є їхня пісня, їхня єдина пісня. Які там іще слова?-спитав я. Ти про що? Який наступний рядок? Ти не розумієш, еге ж?-мовила вона. Оце і є пісня. Вони просто повторюють цей рядок, знову й знову, поки не вирішують завершити пісню. Пригадую, як усміхнувся. Everyday is Sunday-непогана була б епітафія, еге ж?
Це був один із тих продовгастих білих конвертів із ім'ям і адресою у віконці. Не знаю, як ви, та я ніколи не квапився відкривати їх. Колись такі листи означали черговий болісний етап у моєму розлученні-може, саме тому я побоююся їх. Нині вони можуть містити податкове свідоцтво на кілька жалюгідно низькодохід-них акцій, які я придбав, коли пішов на пенсію, чи черговий запит від тієї благочинної організації, яку я вже підтримав довгостроковим платіжним дорученням. Тож я забув про нього доти, доки пізніше того ж дня не почав збирати усі зайві папери у помешканні-аж до останнього конверта-для переробки. Виявилося, що в ньому був лист від адвокатської контори, про яку я ніколи не чув, Messrs Coyle, Innés & Black. Якась Елеанор Меріот писала: "Щодо майна місіс Сари Форд (померлої)". Мені знадобилося трохи часу, щоб в'їхати.
Ми живемо в часі з такими простими припущеннями, чи не так? Приміром, що пам'ять дорівнює події плюс час. Та все значно дивніше за це. Хто сказав, що пам'ять-це те, що, як ми гадали, ми забули? Й для нас має бути очевидним, що час є не фіксатором, а радше-розчинником. Та вірити в це незручно-некорисно; це не допомагає нам жити; тож ми ігноруємо це.
Мене прохали підтвердити свою адресу й надати скан-копію паспорта. Мене сповіщали, що мені залишили п'ятсот фунтів і два "документи". Це мене спантеличило. Спершу отримати спадщину від когось, чийого імені я ніколи не знав, або ж забув. Та й п'ятсот фунтів здавалися дуже специфічною сумою. Більше, ніж нічого, та замало, аби бути чимось. Можливо, це мало би сенс, якби я знав, коли місіс Форд склала заповіт. Хоч якщо це було давно, еквівалентна сума зараз була би трохи більшою й мала би ще менше сенсу.
Я підтвердив своє існування, автентичність і місце перебування, долучивши заскановане підтвердження. Я спитав, чи можуть мені сповістити дату складання заповіту. Пізніше, одного вечора, я сів і спробував відновити в пам'яті принизливі вихідні в Чізлгерсті, якихось сорок років тому. Я шукав будь-якої миті, випадку чи зауваження, які могли би здатися вартими визнання чи винагородження. Та моя пам'ять стала більшою мірою механізмом, який повторює явно правдиву інформацію з незначним відхиленням. Я вдивлявся в минуле, чекав, намагався спрямувати пам'ять у іншому напрямку. Та марно. Я був кимось, хто близько року зустрічався з донькою місіс Сари Форд (померлої), до кого зверхньо ставився її чоловік, кого згорда вивчав її син, ким маніпулювала її донька. Це було болісно для мене в тім часі, та навряд чи вимагало дальшого материнського вибачення обсягом п'ятсот фунтів.
Та хай там як, але біль ущух. Як я вже казав, я мав якийсь інстинкт самозбереження.
Я успішно викинув Вероніку з голови й зі своєї історії. Тож коли час аж надто швидко заніс мене в середні літа, й я почав озиратися на те, яким було моє, життя, й обмірковувати непройдені стежки, ті заспокійливі а-що-коли, я збагнув, що ніколи не уявляв, що би було (навіть у поганих сценаріях, не кажучи вже про добрі), якби в мене склалося з Веронікою. З Енні-так, з Веронікою-ні. І я ніколи не шкодував про роки, прожиті з Маргарет, дарма що ми розлучилися. Я щосили,-було не дуже тяжко-намагався уявити життя, цілком відмінне від того, що прожив, але мені це рідко вдавалося. Не думаю, що це самовтіха; швидше, брак уяви чи шанолюбства, а чи чогось іще. Гадаю, правда в тім, що, так, я недостатньо дивакуватий, щоб не вчиняти того, що я врешті вчиняв зі своїм життям.
Я прочитав листа адвоката не одразу. Натомість я поглянув на вкладення, довгий кремовий конверт із моїм ім'ям. Письмо, яке до того часу я бачив лише раз у житті, але знайоме. Добродієві Ентоні Вебстеру... Те, як літери з верхніми й нижніми виносними елементами завершувалися чудернацькими закрутасами, повернуло мене до когось, із ким я знався заледве тиждень. До когось, чиє письмо, радше своєю певністю, ніж формою, вказувало на жінку, певно, "достатньо дивакувату", щоб чинити те, чого не вчинив я. Та що то було, я не міг знати чи здогадатися. На лицьовому боці конверта, по центру згори, було трохи скотчу. Я думав, що ним надійно запечатано конверт, та його обрізали вздовж верхнього краю конверта. Певно, колись цього листа приєднали до чогось іншого.
Урешті я розпечатав його й прочитав. "Любий Тоні, гадаю, буде правильно, якщо ти матимеш те, що всередині. Едріен завжди тепло висловлювався про тебе й, можливо, тобі це здасться цікавим, дарма що болісним нагадуванням про давні часи. Я також залишаю тобі трохи грошей. Тобі це може здатися дивним і, чесно кажучи, я й сама не досить певна власних дій. У будь-якім разі, я перепрошую за те, як моя родина повелася з тобою колись, і навіть з могили зичу тобі всіляких гараздів. З повагою, Сара Форд. P.S. Це може прозвучати дивно, та гадаю, останні місяці його життя були щасливими".