Сон
Коли опівнічні годинники передвістять
великодушний час,
я помандрую далі, ніж веслярі Одіссея,
у край сну, недосяжний
для людської пам'яті.
У тім глибиннім краю я знаходжу рештки того,
що не в змозі збагнути:
прості трави,
дещо інших тварин,
розмови з мерцями,
обличчя, що насправді є масками,
слова стародавніх мов,
а часом неймовірний жах,
який може вселити в нас день.
Я зроблюся всіма чи ніким. Зроблюсь іншим,
яким я мимоволі є, тим, хто дивиться
той інший сон, моє неспання,
оцінюючи його з покірливою усмішкою.
Пантера
Пантері в клітці випало щоднини
повторювати монотонну путь
(хоч їй цього ніколи не збагнуть)
сумної бранки, чорної перлини.
Їх тисячі свій шлях верстають звичний
туди й назад, але вона – одна,
пантера ця, фатальна та сумна,
що йде отак, її Ахілл одвічний
вві сні побачив, що наснився греку.
Вона не знала на своїм віку
косулі щойно вбитої смаку,
ані пишноту полонин далеку.
Даремно світ різноманітний. В ньому
роль кожен грає наперед відому.
До солов'я
В яку англійську незбагненну ніч
чи в ніч незмінну над безкраїм Рейном,
загублену в ночах моїх ночей,
до мого слуху вбогого долинув
твій голос, що доносить давні міфи,
о соловей Вергілія та персів?
Можливо, я не чув тебе ніколи,
та наші два життя з'єднались міцно.
Твій символ був немовби дух мандрівний
у книзі, повній загадок. Тебе
назвав Маріно[42] німфою лісів,
і ти вночі співаєш для Джульєтти,
співаєш на заплутаній сторінці,
написаній латиною, у Гайне
ти – соловей Німеччини й Юдеї,
насмішкуватий, запальний, печальний.
Кітс чув тебе заради всіх, назавжди.
Немає жодного з-поміж ясних імен,
якими звуть тебе земні народи,
що не бажало б бути гідним пісні,
твоєї, соловей. Той мусульманин[43]
тебе омріяв, повного екстазу,
з грудьми, проштрикнутими шпичаком
троянди, яку ти оспівав
і окровив, вмираючи. Старанно
я плетиво плету це в надвечір'ї,
о соловей пустині та морів:
ти в пам'яті, в захопленні і в міфі
гориш любов'ю, з піснею вмираєш.
Сон Алонсо Кіхано
Прокинувсь чоловік: в химернім сні
він щойно бачив бій у чистім полі,
тож бороди торкнувся мимоволі,
щоб зрозуміти, він живий чи ні.
Де чаклуни, що ледве білий світ
він не залишив через їхню змову?
Нікого. Тільки холод. Тільки знову
душевний біль його останніх літ.
Ідальго, що Сервантесу наснивсь,
у власнім сні був Дон-Кіхотом – отже,
подвійний сон змішав їх, й нині, схоже,
щось діється, що вже було колись.
Кіхано спить, і сняться дивні речі
йому: Лепанто, море, свист картечі.
Протей
Перш ніж із веслярами Одіссей
простори моря перетне червлені,
я розрізняю риси незбагненні
одного бога на ім'я Протей.
Пастух отар морських у глибині
віщунським даром володів, одначе
знання свої приховував терпляче
і плів свої пророцтва визивні.
Він, змушений людьми вряди-годи,
робився левом враз, то, наче жартом —-
багаттям або деревом, то раптом
краплиною води серед води.
В тобі одна людина й сонм людей,
тому тобі не дивина Протей.
Про незнане
Не знає місяць ні того, що ніч
освітлює, ні що він місяць навіть;
ані пісок, що він пісок. Не тямить
про власну форму жодна в світі річ.
І шахові фігури теж від гри
далекі, як рука, що водить ними.
Можливо, доля з примхами своїми,
що радості в них менше, ніж жури,
не нам належить, іншому. Хтозна;
тож марно всує згадувати Бога.
Ні страх, ні сумнів – тут не допомога,
ані молитва наша мовчазна.
З якого лука пущено й звідкіль
мене – стрілу? Яка у мене ціль?
Брунанбург, 937 рік[44]
Нікого поруч з тобою.
Вчора я вбив у бою людину.
Він був високий і жвавий, з білявого роду Анлафа.
Меч увійшов у груди трохи ліворуч.
Він впав на землю й став порохном,
здобиччю ворона.
Ти марно чекатимеш його, жінко, якої я не бачив.
Його не привезуть кораблі, що втекли
по жовтій воді.
На світанні
твоя рука шукатиме його вві сні.
Твоє ліжко холодне.
Вчора під Брунанбургом я вбив людину.
Сліпий
I
Ти вигнаний із розмаїття світу,
з облич, що залишилися незмінні,
із ближніх вулиць, далеченних нині,
з учора ще глибокого блакиту.
Із книг тобі лишилось те, що пам'ять,
ця форма забуття, не загубила,
та їхній зміст згадати вже несила,
ти лиш формат та назви встиг затямить.
На кожнім кроці – пастка. Ти зі сходів
упасти можеш будь-якої миті.
Повільний бранець я у соннім світі,
в якому ні світанків, ні заходів.
Одна суцільна ніч. І віршем в ній
я світ хисткий звести повинен свій.
II
Відколи я прийшов в цей світ широкий,
де вод глибінь і стиглий виноград,
ретельний час, у пам'яті короткий,
крав форми світу в мене всі підряд.
Стирали поступово дні та ночі
обличчя любі й літери чужі,
на марні книгозбірні й стелажі
вважають марно виснажені очі.
Червоний, синій – два порожні звуки,
туман суцільний. Люстро, на біду,
зробилось сірим. В темному саду
троянду темну пестять мої руки.
Лишились жовті форми й на додачу
кошмарні сни – єдине, що я бачу.
All our yesterdays[45]
Чиї вони, мої минулі дні?
Маленького женевця, що у тиші
гекзаметром складав латинські вірші,
яких роки позбулись очисні?
Чи хлопчика, що в книгозбірні міг
годинами дивитися на карти
або малюнки згубливі шукати
пантери й тигра на сторінках книг?
А чи того, хто двері, за якими
вмираючий відходив чоловік,
відкрив й лице, що згасло вже навік,
поцілував вустами боязкими?
Я той, що їх на світі вже нема.
І ними бути зараз вже дарма.