Вибрані поезії

Хорхе Луис Борхес

Зі збірки "Шал Буенос-Айреса" (1923)
Південь[3]
На одному з твоїх подвір'їв дивитись
на прадавні зорі,
в сутінках сидіти на лаві й дивитись
на розсіяні ці лелітки –
моє невігластво не відає їхніх назв,
не вміє збирати їх у сузір'я –
і відчувати кругообіг води
в підземному джерелі,
пахощі жимолості й жасмину,
мовчання сплячого птаха,
склепіння портика та вологість –
може, все це і є поезія.

Троянди
Троянда,
нев'януча троянда, неоспівана мною,
троянда, що має вагу та запах,
троянда з чорного опівнічного саду,
троянда з кожного саду о кожній порі,
троянда, що воскресає з попелу
завдяки мистецтву алхімії,
троянда персів і Аріосто,[4]
завжди самотня,
завжди троянда над трояндами,
юна платонічна квітка,
пломениста й сліпа троянда, неоспівана мною,
недосяжна троянда.

Порожня вітальня
Меблі з червоного дерева
попри нерішучість гаптованої оббивки
продовжують посиденьки.
Дагеротипи підкреслюють
свою удавану близькість
до застиглого в люстрі часу
і губляться під нашими поглядами,
мов непотрібні дати
примарних роковин.
Нас давно вже шукають їхні
невдоволені голоси,
які збереглися хіба що
в наших перших дитячих днях.
Сьогоднішнє світло
проникає крізь шибки
з гомінкої запаморочливої вулиці
і нехтує, і притишує
слабкі голоси предків.

Докори сумління через будь-яку смерть
Вільний від пам'яті та надії,
безмірний, ірреальний, майже прийдешній
мрець зовсім не мрець: він – смерть.
Наче Бог містиків,
що Його мусять зректися всі проповідники,
очужілий до всього мрець
уособлює вічні муки та потойбічність.
Ми все вкрали у нього,
не залишили ні кольору, ні звуку:
ось подвір'я, що його очі вже не побачать,
ось вулиця, де він чекав на свою надію.
Навіть те, що ми думаємо,
міг би подумати він;
ми, мов злодії, розділили
здобич ночей і днів.

Afterglow[5]
Зворушливим є завжди захід сонця,
хоч би який непоказний він був,
але найбільш зворушує сіяння –
останнє, відчайдушне –
яке затоплює долину,
коли за обрій вже сховалось сонце.
Нам боляче дивитись на це сяйво –
відчужене, трагічне та примарне, –
що просторові мороком грозить
і раптом гасне,
коли ми помічаєм його фальш,
як гаснуть сни,
коли ми розумієм, що спимо.

Зі збірки "Місяць навпроти" (1925)
На обрії передмістя
Пампо,[6]
я вдивляюсь в твою широчінь, що затоплює
передмістя,
я сходжу кров'ю з твоїми заходами сонця.

Пампо,
я чую тебе в завзятих переборах гітари,
на оглядових вежах і в стомленому пихтінні
машин, які повертаються з літа.

Пампо,
атмосфери кольористого патіо[7] досить,
щоб відчути тебе своєю.

Пампо,
я знаю, крають тебе
борозни та провулки, і вітер, що тебе робить іншою.

Пампо – стражденна й мужня – ти вже на небі.
Не знаю, чи ти є смертю. Знаю: ти в моїм серці.

Рукопис, знайдений у книзі
Джозефа Конрада
На землях хитких, які випаровують літо,
у білому мреві невидима сходить днина.
Вона полог ночі простромить несамовито
і берег запалить, і жаром дихне рівнина.

А ніч прадавня глибока – мов глечик, що воду
лиш всотує. По ріці брижі йдуть неозорі.
В індіанськім каное, задивившись на зорі,
людина палить сигару й вдихає свободу.

Одвічні сузір'я димок огортає сивий,
минулого й назви немає в цієї миті.
І світ – лиш кілька непевностей, лиш дух щемливий.
Найперша ріка. І найперша людина в світі.

Майже Страшний суд
Мій провулок знічев'я живе й віддається
мінливостям ночі.
Ніч – довге й самотнє свято.
В глибині душі я собою пишаюсь.
Літописець світу цього,
я засвідчив його неповторність.
Я оспівав вічне: примхливий місяць, любов,
від якої палають щоки.

Я увічнив у віршах місто, що мене огортає,
й даленіючі передмістя.
Я висловив подив там,
де інші бачили тільки буденність.
Всупереч млявій пісні байдужих,
я голос свій запалив од заходів сонця.

Я звеличив і оспівав
своїх предків по крові та мрії.
Я жив і житиму.
Я вклав чуття в суворі слова,
щоб вони не розчинились у ніжності.

Спомин про давню ницість підступає до мого серця,
наче мертвий кінь, викинутий на берег припливом.
Та зі мною лишаються ці вулиці й місяць.
Мені досі смакує вода, і поезія не відцуралась мене.
Краса вражає мене; хто зважиться мене засудити,
коли цей величезний місяць –
місяць моєї самотності – мені прощає?

Усе моє життя
Я знову тут, незабутні губи, єдиний і схожий на вас.
Я витримав наближення щастя та близькість горя.
Я перетнув море.
Я пізнав багато країв; бачив одну жінку
та двох-трьох мужчин.
Я любив горду білу дівчину, по-іспанськи незворушну.
Бачив безкрає передмістя, де заходи сонця
вдовольняють свою жагу до безсмертя.
Смакував численні слова.
Я певен, що це все,
і я не побачу вже й не зроблю нічого нового.
Гадаю, мої дні та ночі такі ж убогі й багаті,
як у Бога і в інших людей.

Зі збірки "Зошит Сан-Мартіна" (1929)
Ніч, коли на Півдні
біля нього пильнували
Через чиюсь смерть –
загадку, вакантним ім'ям якої я володію
і реальність якої ми нездатні збагнути, –
до світання розчинені двері одного дому на Півдні,
невідомого дому – я його не побачу вдруге, –
та цієї ночі він чекає на мене,
запаливши безсонне світло в години сну,
виснажений неспаними ночами, інакший,
ретельний в своїй реальності.

Його безсоння тяжіє над мертвою дорогою,
над вулицями, простими, наче сни,
над безкінечністю ночі,
що не має інших ознак життя,
крім кількох тутешніх чоловіків біля зачиненої
крамниці
та чийогось самотнього свисту.