Повільно, поринувши у чекання,
я дістаюсь до кварталу, та дому, й дверей, які шукаю,
і мене зустрічають змушені бути суворими чоловіки,
ровесники моїх батьків,
і ми зрівнюємося долями в підходящій кімнаті,
що виходить у патіо, –
там владарює непроглядна ніч –
і говоримо незначущі слова –
реальність бо важить більше, –
і в люстрі ми – байдужі аргентинці,
і плин примарних годин вимірюється чашками мате.[8]
Мене зворушують ретельні навички,
що втрачаються з кожною смертю, –
звичка до книг, до ключа, до певного тіла.
Я знаю, що всі, навіть сумні привілеї, –
з розряду дива,
і це багато важить: отак пильнувати,
сидячи довкола незнаного – біля небіжчика, –
щоб бути з ним разом й охороняти його першу
ніч смерті.
(Пильнування марнує обличчя;
наші очі вмирають у вишині, як Ісус.)
А химерний небіжчик?
Його реальність – під неподібними до нього квітами,
і смертна його гостинність дарує нам
ще один спомин на потім
і повчальні вулиці Півдня, щоб поволі їх осягнути,
і похмурий зустрічний вітер,
і ніч, що звільняє нас від найбільшої прикрості:
від марудної яви.
Франсіско Лопесу Меріно[9]
Якщо ти самохіть укрився смертю,
відмовився від всіх світанків світу,
словами знехтуваними тебе вмовляти марно,
судилась їм поразка, нездійсненність.
Тож нам лишилось висловити тільки
ганьбу троянд, які не втримали тебе,
і сором дня, що право дав тобі на кулю й смерть.
Що може протиставити наш голос
тому, що свідчать розклад, сльози, мармур?
Та смерть нездатна вгамувати ніжність:
ті задушевні незбагненні вісті, що музика передає,
вітчизну, що її криниця уособлює та смоква,
любовний потяг, що виправдує всіх нас.
Я думаю про все це, зниклий друже,
про те, що смерть привабою здається;
ти дзвони чув, тобі ввижалась юнка,
сестра твоїх шкільних старанних літер,
ти в ній шукав розраду, мов у сні.
Якщо насправді, коли нас покидає час,
в нас осад вічності лишається, смак світу,
тоді легкою смерть твоя була,
як вірші – завжди в них ти нас чекаєш, –
тоді не опоганить морок твій
ця дружба, що волає.
Зі збірки "Творець" (1960)
Вірш про дарунки долі
Журитись, дорікати – марна річ:
так, вищу мудрість Бог явив ще раз,
з іронією давши водночас
мені книжки і непроглядну ніч.
Книжкове місто він очам вручив,
в яких огонь погас, які тепер
читають лиш у книгозбірнях снів
безумні глави, де світанок вмер,
роботі поступившись. Їм, либонь,
даремно вже дарують щедрі дні
книжки, неначе письмена складні,
які в Александрії зжер огонь.
Від голоду і спраги у саду
вмирав король серед джерел дзвінких.
І я так само навмання бреду
поміж книжок, нездатний бачить їх.
Даремно цей конгломерат культур,
томи енциклопедій, словники,
Схід, Захід, космогонії, віки
будують на шляху моєму мур.
Повільно, крок за кроком, день за днем
я посохом обмацую в імлі
те, що здавалось раєм на землі, –
бібліотеку – мій новий Едем.
Тут порядкує щось таке, чого
не пояснити жеребом, мабуть.
У давні дні я розпочав цю путь,
книжки й пітьма – талан життя мого.
Блукаючи отак між стелажів,
я з жахом відчуваю: це – кінець
і я – не я, а зовсім інший, мрець,
що йтиме тут, мов я, коли я жив.
Котрий із двох цей вірш творить в цю мить?
Одна в нас тінь і два осібних я.
Та що вже важить це моє ім'я,
якщо нас неможливо розділить?
Груссак[10] чи Борхес, в любий, мов життя,
вдивляюсь світ, що огорнула мла.
Погас огонь, лишилася зола,
подібна так до мрій і забуття.
Пісковий годинник
Його мірилом слід зробити тінь,
колоною в спекотний день відбиту,
або ріку – немарно Геракліту
відкрила безум наш її глибінь.
Так, тільки долі й часові, мабуть,
вони подібні – тінь нечутна денна
й ріки стрімкої течія шалена,
що прокладає безупинну путь.
Та іншу час речовину зустрів –
важку і разом з тим м'яку – в пустині;
вона немов на те й дана людині,
щоб нею виміряти час мерців.
Так і з'явивсь тому вже безліч літ –
ховають стародруки його чари –
прибор, який похмурі антиквари
забрали в свій хмурний химерний світ.
Непевні передвістя, меч один,
картини невиразні в телескопі,
і дерево сандалове, і опій
у тому світі, й жереб, пустка, тлін.
Хто перед цим прибором не спинивсь –
суворим і сумним – хоч ненадовго?
З косою разом атрибутом Бога
він став – так Дюрер змалював колись.
Ось конус перевернутий: згори
пісок донизу сиплеться повільно,
мов золото, заповнюючи щільно
скляний угнутий світ своєї гри.
Утішно так дивитись на пісок:
обачно кожна ковзає піщинка,
а потім вниз зривається так стрімко,
немов людина в свій належний строк.
Пісок той самий – цикл за циклом вслід
тече, та путь його безперестанна;
так лине в прірву вічність нездоланна
під тягарем удач твоїх чи бід.
Падіння це не знає вороття.
Стікаю кров'ю я, не скло. Що далі
тече пісок у цьому ритуалі,
то швидше з ним із нас іде життя.
Мене манить пісок: космічний час
в нім відчуваю, ті події вічні,
що води Лети їх таять магічні
і пам'ять в дзеркалах своїх од нас.
Стовп диму й стовп огню між тих картин,
Рим з Карфагеном у затятім герці,
й землі сім футів – королю норвежців
сакс обіцяв й дотримав слова він.
Піску невтомна нитка день і ніч
все тягне за собою неминуче.
Від часу (це ж матерія текуча)
я – випадкова – не врятуюсь річ.
Шахи
I
Гравці до світанкової пори
свої фігури рухають повільні,
а перед ними, в битві непохитні,
зійшлися два ворожі кольори.
В суперництві всіх форм – принада гри:
тут кінь легкий і пішаки невтримні,
незграбний слон, король в заціпенінні,
лють королеви й прямота тури.
Розійдуться гравці й залишать їх,
колись поглине час гравців самих,
та не скінчиться битва незбагненна.
На Сході спалахнула ця війна,
на цілий світ поширилась вона.
Ця гра – така ж, як інша, нескінченна.