Давно це було... Вона, майже не зупиняючись, пройшла коло улюблених борів Шишкіна, "Зеленого шуму" Рилова, все наче мішалося, бо немов перед очима була бузкова алея, золотиласяя річка вдалині і немов лунав тихий монастирський дзвін.
Вона задумливо вийшла з останньої зали в гардеробну, на мить зупинилася перед дзеркалом поправити зачіску і почала шукати в ридикюлі номерок. Гардеробника не було, вийшов кудись.
— Літа!— почула вона раптом. — Літочка!
Вона не розібрала, хто гукає, певне, хтось з Варюшиних знайомих.
Вона обернулася. Коло дверей у військовій шинелі стояв... Ігор! Гарик! Так, це був він, певне, тільки зайшов. Вона рвучко побігла до нього.
— Гаричок?!
— Літочко, це ти?! Мені не сниться? Це ти?
Він схопив обома руками її руки, притягнув до себе і поцілував у губи. Потім обоє замовкли, дивно зчудовані, не вірячи своїм очам. Трохи відсахнувшись, він ще тримав її за руки.
У гардеробну, певне, зі своєї службової комірки поряд вийшов гардеробник.
— Ви давно чекаєте?— спитав, перепрошуючи. — Нікого не було, то я пішов чайку попити.
— На здоров’ячко, — усміхнулася Літа. — Не турбуйтесь, я тільки підійшла.
— Літусю, давай номерок мені, ходімо швидше, — сказав Ігор.
Він говорив з нею на "ти". Він наче зайшов за нею. Може, це все сниться? Та йому також здавалося, що сниться. Звичайно, приснилося. Стоїть тоненька жінка перед свічадом і поправляє каштанове пишне волосся. "Зовсім таке, як у Літи", — подумав він, а потім жінка повернулася, і виявляється — це Літа! І він гукнув їй, і вона підбігла, і він схопив її за руки, і поцілував у губи, і пересвідчився, що це не сниться, не мариться... бо вийшов гардеробник, розмовляє цілком спокійно, наче просто чоловік чи брат зайшов, як умовлено, узяв у неї і передав йому номерок, не дивлячись, дав йому жменю срібних монеток, коли гардеробник віддав йому шубку, шапочку, боа і чималий пакунок. Офіцер дбайливо одягнув свою даму. Певне, чоловік. Які приємні обоє!
І вони пішли.
Вони вийшли на майдан. Такий чудовий майдан. Падав сніжок, такий чудовий негустий сніжок. А вони були такі здивовано-розгублені і ніяк не могли повірити в реальність. Мабуть, треба було знову поцілуватися, щоб переконатися, що це не марення. А втім, на цьому чудовому майдані ходили чужі люди.
— Радість моя! Я тебе знову бачу!— казав він. — Я знав, я вірив, що врешті я тебе зустріну! Але тут, у Петрограді?.. Як ти тут опинилася?
— Я тут ненадовго, у справах. Я позавтра вже їду додому.
— А я завтра.
— Куди?
— Як куди? На позиції. Я на фронті уже третій місяць, мене послали сюди з дорученням. — І раптом він знову трохи не скрикнув. — Яке щастя! Я бачу тебе! Я ж міг не зайти до музею, і я б не побачив тебе! — Він її міцно тримав під руку. — Я закінчив справи, і мені заманулося зайти сюди... і раптом ти... Яке щастя! Радість моя!
— Куди ми йдемо?
— Як куди? До мене. Я тут близько зупинився.
Він, не замислюючись, казав їй "ти". Він стільки подумки розмовляв з нею на "ти", що це одразу вирвалося мимоволі й інакше не могло для нього бути. А вона не знала, як бути, взагалі вона нічого не розуміла. Але раділа. Раділа!
— Де? —спитала вона.
— В готелі "Європейський". Мою квартиру, поки війна, зайняла сім’я товариша, вони пропонували зупинитися у них, але я не хотів завдавати їм клопоту, утруднювати в чомусь, та й мені вільніше. Але ж правда, мені й на думку не спадало, що я в Петрограді зустріну тебе!— засміявся він так радісно, що й Літа засміялася. Значить, він не одружився? Вона не насмілювалася спитати — все може бути, і хотіла уникнути в розмові "ти", але ж зараз "ви" було зовсім недоречним. Спитала, обминувши звернення:
— Одружилися з Адою?— І майнула думка: "А може, і не з Адою".
— Що ти! Я ж казав, що після тебе я ні з ким не зможу бути. І не міг. І не був. І забудь про це. Зараз підемо до мене, і ти про все дізнаєшся. Я все тобі розповім! Боже мій! Я дивлюся на тебе! Ти зі мною! Це твоя божа мати нас звела зараз! Скільки треба мені тобі сказати, просити прощення.
— Прощення? Тобі у мене?
Від несподіванки вона врешті таки вимовила "тобі", і наче тільки так і належало.
— Ось тут мій готель. І я ж завтра маю їхати!— раптом згадав він. — А ти давно тут, у Пітері?
— Чотири дні.
— Чотири дні! Я чотири дні міг бачити тебе! Я тут уже цілий тиждень.
Їй було трохи ніяково заходити, як їй здалося, у шикарний під’їзд, куди відчинив двері такий респектабельний швейцар з артистичною бородою. А нікому й на думку не спадало не тільки дивуватися, а навіть звернути увагу. Ігор ішов з нею під руку так впевнено, весело, так спокійно взяв ключ від кімнати, сказавши портьє:
— Стрічав дружину!
Вони піднялися ліфтом нагору, пройшли по м’якій доріжці коридором і, трохи зніяковілі, зайшли у великий подвійний номер. Ігор зняв з неї шубку, а вона свою білу шапочку, притаманним їй жестом рук підбивши волосся з боків і спереду, і Ігоря розчулив цей знайомий жест.
Вони дивилися одне на одного і, певне, трохи страхалися, не розуміючи чого, й раділи, що от вони удвох, хоч бояться щось сказати не так, щось зробити не так, але обоє знають, що вони удвох, чого так одверто жадав він і підсвідомо, безнадійно уявляла і про що мріяла вона.
— Літочко, Літусю, — нарешті сказав він, — сідай, спочивай. — І знову спитав, хоча вже питав про це: — Як же ти опинилася в Петрограді? Де ти живеш? Голубко ти моя!
— Як завжди, у старшої сестри Варюші. У мене все так, як і було. Ти скажи про себе, я ж нічого, нічогісінько не знаю. Я тільки знаю, що ти хворів.
Вони розсталися такими далекими, такими далекими були, і от одразу несподівано зустрілися близькими, наче рідними, говорили "ти" і "Літочко", "Лікуся", "Гаричок", він назвав її "голубко ти моя"— чого ніколи не казав нікому в житті.
Сіли на канапу, тримаючись за руки.
— Та ні, не дуже хворів, завжди все перебільшують. Ну, місяців зо два пролежав.
— Добре "не дуже"! Я знаю, що ти їхав верхи, кінь злякався поїзда і поніс чи там став дибки. Ой, я так хвилювалася.
— Справді хвилювалася? Трохи не так було. Кінь не винний. І поїзд не винен. Я сам був такий схвильований від усього, і трохи в голові запаморочилося, і я, як нервова панночка, впав, просто сором, але ж тобі я не можу брехати.