Весілля в монастирі

Страница 38 из 68

Иваненко Оксана

— Та тут же два кроки!

— А ми зробимо більше, щоб ви відпочили. Взагалі відпочиньте зараз хоч три дні. Ну, поїхали б кудись провітритися від цього Трудолюбія, — казав він, вже зовсім по-джентльменськи підсаджуючи в машину.

Літа Миколаївна взагалі швидко відходила, могла наговорити, ні на що не вважаючи, а тут одразу прикинула, що може використати настрій "пана" не тільки на користь хлопцям, а трохи й для себе, цього вона майже ніколи не робила, а зараз захотіла скористатися.

— Коли ви вже хочете зробити мені приємність, — мовила вона, — я візьму ці три дні, та ще три дні додасте — ну, буде разом з неділею тиждень в цілому, — на кінець м’ясниць і початок великого посту. Хлопці із старшими без мене в церкву походять, а я проїдусь до сестри в Петроград, там в Олексія Івановича деякі справи.

— Ви з ним поїдете? — зацікавився Євген Григорович.

— Ні, він дуже зайнятий, але я завжди всі його доручення пильно виконую.

— Як усе, за що ви беретесь...

Ні, справді, "пана" не можна було впізнати після того, як вона накричала на нього.

— То домовились? — спитала вона, усміхаючись змовницьки. — Тиждень на кінець м’ясниць, це наприкінці лютого. З хлопцями все буде в порядку.

— У цьому я певен. Але й зараз трохи відпочиньте, адже однаково занять у школі немає, а на знак повного миру приходьте до нас у неділю з дітьми. Мої дочки і дружина будуть дуже раді.

Мир був відновлений. А їй справді треба було допомогти Олексію Івановичу, редакція висіла на волосинці. Та вже, правду кажучи, їй бажалося хоч трохи відійти від усього, трохи відпочити в іншому світі, що їй так не вдалося влітку... Тепер вона поїде і трохи розважиться у Варюші, де можна бути і серед людей, і зовсім самій зі своїми думками.

Хлопці-трудолюбці заспокоїлись. Літа Миколаївна лишається з ними.

Але то була остання новорічна ялинка в Трудолюбії.

"ПРОЩАННЯ СЛОВ’ЯНКИ"

Що й казати, рік видався важким, не тільки тому, що війна, а й у своїх суто сімейних — не особистих, а саме "сімейних" справах. Редакція висіла на волосинці. Садиба заставлена-перезаставлена. Пристойних покупців не було.

З’явилися різні плани. За здійснення одного взялася Літа і вирішила поїхати до Петрограда, заручитися підтримкою, "нагадати, поговорити". Адже ще до війни яке Олексію Івановичу місце в столичній газеті пропонували! Тоді чоловік мав їхати спочатку сам — та вже у день від’їзду, коли й чемодани були складені, прийшли всі родичі прощатися, і жінки — з його боку родичі — зняли несподіваний плач, привели мамашу, яка не плакала, але так зітхнула, що він раптом сказав: "Не їду!" — і валізи розпакували. Діти заверещали від радості, так само як верещали від радості, коли їх раніше повідомили, що переїздять до Петрограда, і все лишилось, як і було. Літа тоді і не раділа, і не жалкувала, бо і сяк і так вона знала: саме їй доведеться нелегко. Проте, здавалося, лишитися краще. Вона нічого не радила, та навіть і зараз не жалкувала, тільки згадувала всіх, хто тоді протегував, зманював і чий голос міг мати якийсь вплив у Полтаві. А про переїзд кудись в інше місто, навіть до столиці, тепер не могло бути й мови. Тут і то важко подумати, що треба підшукати квартиру. Проте її Трудолюбіє лишається, діти добре вчаться. От тільки б Альоша працював.

Довідавшись, що вона їде до Петрограда, за одним заходом надавали їй різних доручень і шкільних, і особистих від колег.

Дала їй таємниче доручення і Галинка, взявши слово, що мама нікому про нього не скаже.

Крім Галинчиного доручення, Літа все записала і аж за голову схопилась!

— І навіщо я казала знайомим, що їду! — бідкалася вона бабусі. — Тепер доведеться стільки побігати за всі справи. Я ж тільки для годиться шкільні доручення взяла, а накидали цілу купу! Мені хотілося, крім того, що для Альоші розвідати, допомогти, хоч трохи для себе часу викроїти, в театр піти, в Ермітаж, на якийсь концерт!

Їй після всього клопоту так жадалося вирватися в інший світ, самій. Дітей, зрозуміло, взимку не можна було везти.

Вона знала, що, зупинившись у Варі, сестри, де завжди зупинялася, вона не буде самотньою, але буде "сама".

По дорозі багато військових, поранених, хто на фронт, хто з фронту, розмови у вагоні, під час пересадки у Харкові, на вокзалах — все про війну, тільки про війну. А у Варюші, в її невеличкій, та елегантній квартирі, здалося, що потрапила в якусь прифронтову смугу чи якесь відділення військового штабу — стільки там з ранку до вечора вешталося офіцерів різних рангів. Більше вже немолодих, можливо, тому, що саме у сестри зупинився друг її першого чоловіка Мишуні, він же і опікун дочок — полковник Вишняков, приємна, симпатична людина. Дівчатка і Варюша його любили, і він почувався майже як удома. Він і зупинився у них, а не в готелі, щоб трошки побути в сімейній атмосфері. Вишняков був старий холостяк. Приходили й молодші. Обов’язково Варвару Миколаївну (вже не "Варюшу", як для Вишнякова) відвідували товариші другого її чоловіка, зовсім молодого, гвардійського офіцера Митюні. Він тільки рік прожив з Варюшею і по-дурному помер від недогляду сиділки після простої операції — апендициту, майже напередодні народження сина Миколайчика, або Ведмедика, як його часто називали за прізвищем батька — Ведмедів. Ведмедику було тепер чотири роки, його всі любили і балували. Йому лишилася чимала батьківська спадщина — ліси на Вологодщині. Опікуном стала сама Варюша. Літі було незвично побачити, як Варюша клопочеться з різними паперами, процентами, завжди радиться з опікуном дівчаток, яким, навпаки, спадщини ніякої не лишилося, крім належної пенсії після смерті батька — офіцера Генерального штабу.

Приходив і новий знайомий — генерал Голубцов. Варюша мимохідь шепнула Літі — вона завжди була зайнята прийомами і справами.

— Він сватається до мене, але я ще вагаюсь.

Голубцов якось не вписувався в юрбу Мишуниних і Митюниних друзів, наче до всього придивлявся, приглядався, примірювався. Він Літі не сподобався.

Племінниці "Варя маленька" сімнадцяти років і Оля п’ятнадцяти не раз гостювали у тьоті Літи в Полтаві і одразу ввели її в курс справ цього невеличкого салончика.