Тато не брав участі в цих планах. Він уже давно, до одруження, побував у Криму, і на Кавказі, і за кордоном. Тепер для нього на Різницькій горі в їхньому садку, в каштановій алеї, де бігали найкращі діти в світі — його син і дочка, — ото був рай! Він про це нікому ніколи не казав, але для нього це було так.
Коли почалася війна, про Анапу вже не мріяли, і раптом навіть подорож до монастиря здалася тепер привабливою. Літа Миколаївна запропонувала близькій подрузі Ользі Федорівні:
— Олю, давай поїдемо вдвох. Їхати туди всього кілька годин, сядемо ввечері, а опівночі приїдемо, на станцію коней вишлють, там верстов з десять від станції до монастиря. Село поряд багате, ми там зможемо придбати якихось продуктів — масла, яєць... Що, це тобі зайве тепер? Мені аж ніяк, просто я не знаю, як усіх нагодувати, на базарі все подорожчало.
— А мені як?— навіть наче обурилася Ольга Федорівна. — Ти ж сама знаєш, як я з Петрусем кручуся, ледь-ледь від получки до получки дотягую.
Петрусь, її син, був "узаконений" Галинчин "рицар", але вона ставилася до нього хіба що тільки милостиво.
— Я знаю, знаю, — перебила її Літа Миколаївна, — от і поїдемо. Залізничні квитки дрібницю коштують, тут же близько, я беру на себе, а більше ніяких витрат, тільки те, що купимо для дому. А там відпочинемо хоч трохи, хоч не думатимемо про базари. І цікаво — жіночий монастир, в гарному місці, і диякон казав, що там чи храм, чи щось урочисте, я не розпитувала, буде, а головне, — Літа Миколаївна примружила очі, — там з неділі має бути весілля.
— Як? Весілля в монастирі?
— Ні, звичайно, не в монастирі вінчатимуться, а в ближчій сільській церкві. Одружується небіж ігумені, він у неї як рідний син, офіцер гвардійський, а наречена — княжна з Петрограда. Цікаво ж подивитися! Ну, диякон казав, що весілля бучного, звичайно, не буде, офіцер з фронту приїде чи вже приїхав на кілька днів. Не знаю, чого вже так вирішили. Там, мабуть, диякониха всі подробиці розповість, а до церкви підемо подивитися. Мені й ігуменю цікаво побачити, вона з якогось аристократичного роду. Кажуть, у неї, коли ще молода була, жених загинув — вона постриглася в черниці. Диякон казав: розумна така жінка, монашки її люблять, і взагалі монастир незвичайний. Давай, Олю, поїдемо, ну хоч якась розвага. Я без тебе не хочу!.. І купимо щось на селі для дітей.
— Звичайно, купимо... — зітхнула Ольга Федорівна. — Ну, я в земстві своєму відпрошуся, а Петруся вам підкину на цей час!
— Ну, аякже!— зраділа Літа Миколаївна. — Поїдемо вдвох, коней на станцію вишлють, чекають, як таких уже там гостей! Я сказала, що, може, з подругою приїду. Я така рада, що ти згодна! Диякон переказував: ігуменя йому наказала, щоб неодмінно до неї завітала. Це ж цікаво познайомитися! Значить, і на вінчання запросять.
— А в чому ж їхати?— занепокоїлася Ольга Федорівна. — Ти ж, Літочко, знаєш мій гардероб!
— Нічого, обміркуємо. Я дам тобі мою шовкову перламутрову блузу, вона тобі личить, ти її приміряла.
— А ти обов’язково візьми біле плаття з чорним стеклярусом. Коли пошила, а ще ні разу не вдягала.
— А може, досить батистового? Знаєш, з бузковими квітами? Я його люблю, і капелюшок до нього такий же. Біле надто модне і шикарне — я ж фасон у Петрограді у Варки нашої перемалювала.
— Ні, ні, саме там і одягнеш! А батистове теж бери, ми ж не на один день їдемо! Що у нас є — те все й візьмемо.
Галинка з Жечкою, нашорошивши вушка, слухали, забувши про все. Галинка любила Ольгу Федорівну, молоду вдову. І хоча дядя Ілько називав її "веселою вдовою" за назвою оперетки, Галинка не вважала її веселою, бо життя у тої було зовсім не веселим. Чоловік її помер, коли Петрусь був малий, і вона багато працювала, служила в земстві, брала завжди ще роботу на дім, — то якесь переписування, то якісь перевірки рахунків — нецікаву роботу, але ні від чого не відмовлялась, завжди була бадьора, працьовита, підтягнута, навіть елегантно вдягнена, — сама казала: "Я з нічого можу сама все зробити".
Якось цілуючи, як було заведено, рідних на добраніч, Галинка обняла й Ольгу Федорівну. Мама, сміючись, зауважила :
— Галинка в мене така лизушка, любить, щоб її цілували, і сама всіх цілує, не те що Олесик.
Ольга Федорівна, поцілувавши дівчинку, глянула якось сумно і мовила їй:
— Що ж, я й сама люблю, коли мене цілують.
І Галинка враз не по-дитячому відчула, що не про її дитячі поцілунки та подумала. І стало якось шкода "веселу вдову". Часто в розмовах з мамою згадувався якийсь Данька. Галинка його ніколи не бачила. Чоловік не чоловік, жених не жених. Жечка таємниче мружила очі, коли згадувала про Даньку, і казала звисока:
— Ти ще нічого в цьому не розумієш.
Тепер Данька був мобілізований. Ольга Федорівна посилала йому на фронт дбайливо зібрані посилки, казала подрузі: "Відкладаю гроші, щоб шовкову білизну надіслати, кажуть люди, у шовковій нічого не заводиться, — розумієш, Літусю?" — додавала значущо.
Вона наказувала Петрусеві вкладати в посилки листи, що він неохоче робив, навіть на своїй фотокартці, де був сфотографований у касці з іграшковою рушницею, підписав під диктовку матері: "Дядю Даню! Ходімо бити кайзера Вільку". Галинці було чомусь неприємно на це дивитись (посилку запаковували у них), і взагалі шкода було Петруся.
Літа Миколаївна іноді казала:
— Плюнь на Даньку, він тебе не вартий. Давай я висватаю тебе за порядну людину.
— Хіба я проти?— зітхала Ольга Федорівна. — Але ж де вони, ці порядні? Хай війна скінчиться, я й на поріг його не пущу.
Зі сватанням у Ольги Федорівни нічого не виходило. Починалося все ніби як слід, і досить швидко все розладнувалося. Та Галинка з Жечкою завжди з цікавістю слухали про її нові знайомства, зустрічі, короткочасні романи, які відбувалися більше в її уяві та планах, ніж насправді.
* * *
Подруги Єлизавета Миколаївна і Ольга Федорівна збиралися так, наче їхали не в глухий повіт Полтавської губернії, а кудись до столиці або на фешенебельний курорт, бо хвилювались за свої туалети, приміряли плаття, блузки, капелюшки. Лізочка прийшла на цілий день, щось перешивала, дошивала, прасувала, взагалі збирання було веселе, і дівчатка були в захопленні.