— І голос у Феофана такий, як у Іоанна Хрестителя.
— Ви і голос його чули, Іоанна?— в тон їй спитав Ігор.
— Ну, хіба не можна уявити голос, коли бачиш людину, як живу?— заперечила вона, але тут же, збагнувши, що вона сказала, сама засміялася.
— Я б хотів з вами ходити по музеях, — сказав Ігор уже без насмішки. — Я теж бував там, але тепер мені ще хочеться подивитися на Іоанна Хрестителя, і я б, напевне, дивився на все іншими очима. А втім, що ми робитимемо з цим Феофаном за обідом?— удавано розгублено спитав він. — Куди приємніше було б покататися човном, хіба не правда? Я планував зовсім інакше провести день.
— Ну, таке вигадали! Якось уже буде, тільки не сідайте далеко від мене, — попросила Літа, — я тоді почуватимусь вільніше навіть з Феофаном. — У неї це так невимушено прозвучало, що зворушило Ігоря.
— Даю слово,— я буду коло вас весь час.
Коли в оранжереї вона хотіла взяти горщик гортензій, Ігор зауважив:
— Що ви, беріть букет, а я візьму горщик, а то ще замажете своє гарне вбраннячко.
"Він славний і простий, — подумала Літа, — як смішно сказав: "вбраннячко".
Вони вдвох виконували різні дрібні доручення матері Серафими, оглянули вже накритий стіл з різними пісними стравами, і Літа розповіла тихенько Ігореві, як, коли вона ще була маленька, у них на хуторі працював старий повар, великий майстер, і завжди, коли до міста — це було далеко, не на Україні, — приїздив якийсь поважний архієпископ, просили відпустити їхнього повара, і повар потім, повернувшись, хвалився її матері, як він непомітно готував уху на курячому бульйоні, і взагалі оскоромив у багатьох справах святу людину, "хай бог мені простить, хоч коли б він попоїв до смаку". Повар скаліченими пальцями хрестився при цьому. Він колись напився, заснув на снігу і відморозив пальці, і його до ресторану працювати не брали. У них дома він вправлявся і скаліченими пальцями. Архієрей по обіді ще й казав тоді: "Отже, можуть і з пісного смачно приготувати".
— "Всі люди, всі человєкі, і ні від чого людського не вільні", — зітхнув, немов із співчуттям, Ігор. — Не турбуйтесь за них.
— Тільки за Феофана, — і таємниче шепнула: — я певна, що й наша диякониха обов’язково його оскоромить.
— Нам це буде тільки вигідно.
— Тільки не кажіть цього тьоті.
— Нізащо в світі! Що я, ворог сам собі?
Літа поправила квіти у вазах, коли двері навстіж відчинилися, і впливла сестра Секлета.
— Владика приїхали!— повідомила вона побожно, наче це було явлення Христа народу.
Літа й Ігор перезирнулися і зрозуміли, що подумали те саме.
Мати Серафима вийшла зі своєї кімнати — в її покоях їх було кілька: вітальня, опочивальня, молільня, бібліотека, в якій жив тепер Ігор, та ще якісь закапелки... Ігуменя пішла назустріч. Карета під’їхала до ганку.
— От не терплю цієї матері казначейші, — процідив крізь зуби Ігор, — хоч вона й права рука тьоті. Підлабузниця, а з нижчими безжально жорстока.
— Чому ж ваша тьотя її терпить?— пошепки спитала Єлизавета Миколаївна.
— На ній все господарство монастиря тримається, усі фінанси, так би мовити, ще б пак, казначея, і, що б не трапилось, у неї завжди все шито-крито, і тьотя може собі спокійно читати богословські та філософські книжки, звичайно, певного напрямку, і виховувати своїх "дівчаток"-сестричок. Справді, їй личило б більше бути начальницею інституту.
Літа про себе здивувалась, адже і їй спало таке на думку вчора! Але вона спитала ледь докірливо:
— Хіба ви не любите своєї тьоті?
— Дуже люблю. Але мені її шкода. Це я тільки вам кажу.
Мати Серафима повернулась з архієреєм у супроводі двох батюшок, диякона Гаврила і сестри Секлети.
Літа з радістю побачила, що приїхав не страшний усім Феофан, а вікарний архієрей — Неофіт, проста, добродушна, ще не стара людина.
— Єлизавето Миколаївно, ви тут! От приємно вас бачити, — без усяких церемоній мовив він, і коли благословив, вітаючи, то не дав їй поцілувати свою руку, а злегка потиснув Літину.
— Ви знайомі?— спитала задоволено мати Серафима.
— Аякже! Це наша відома найкраща вчителька, така піклувальниця про своїх учнів, сиріт-приютян. А Галюша з вами?
— Ні, владико, я її не взяла.
— Шкода, шкода. Радий вас бачити.
— А це мій небіж, приїхав на кілька днів з фронту, — представила ігуменя Ігоря.
Літа зраділа, що увага від неї була відвернута, а то вона навіть зашарілася з несподіванки, а проте їй, звичайно, були приємні слова Неофіта.
— Я й не знав, що ви така знаменитість, — шепнув їй Ігор, сідаючи, як умовилися, поряд.
— Яка там знаменитість! Це я просто набридаю йому, коли треба влаштувати когось з трудолюбців в духовне училище.
— А хто це — трудолюбці?
— Це мої учні. Я ж учителюю в хлоп’ячому приюті, в Домі трудолюбія, — сказала Літа Миколаївна, наче всі на світі знали, що таке "трудолюбіє" і хто такі трудолюбці.
* * *
Ігор здивовано дивився на неї. Дім трудолюбія, сирітський притулок, уявлявся чимось сірим, тоскним, і раптом там щодня ця молода, жива жінка з таким пишним каштановим волоссям, такими синіми, навіть і не надзвичайно великими, але ж надзвичайно живими, виразними очима — до чого ж їй личить це синє з білим вбрання! І головне, головне — її усмішка. Чого вона усміхається і Неофіту, і батюшкам?!
І, як навмисне, Неофіт знову звертається до неї.
— А як ваша біженська школа? Вже завідуючий не пручається?
— О ні, він пишається таким своїм патріотизмом.
— Чужими руками жар загрібає, — зауважив диякон.
— Яка школа?— зацікавилась ігуменя.
— А в другу зміну в помешканні трудолюбської школи я вчу дітей біженців, підготовлюю до вступу далі, адже багато таких, хто пропустив зараз рік, а кому треба було вступити, складати іспити до гімназії, до реального. Наш Дім трудолюбія і ми — на околиці, недалеко від залізниці, там багато тепер біженців осіло, в чужому місті, все покинули, яка ж у них можливість ще й репетиторів наймати? Так що ж, відстати їм, поки війна не скінчиться? Вони ж переростками будуть! Ну, я в об’яві про те, що відкриваю школу для дітей біженців — із зобов’язанням підготувати, — ще додала: і для дітей залізничників, батьків яких багато на фронті, сім’ям непереливки.
Вона казала це, щоб пояснити само собою зрозуміле, тим більше що Неофіт знав про цю школу.