— Ви собі можете жартувати, капітане Колхауне. Але дозвольте вам сказати, лцо мені не до душі такі жарти...
— Де ж пак, жарти! Я кажу те, що є. Завтра починається суд, і містер Моріс Джеральд,— чи Мак— [463] Свинні, чи О'Кнуррі, чи яке там його ірландське прізвисько,— стане перед суддею як обвинувачений у справі про вбивство твого брата.
— Це брехня! Моріс Джеральд не...
— Не вбивав його, ти хочеш сказати? Атож, звину-• вачення ще треба довести. І воно буде доведене,
і вирішальні докази про нього суд почує з твоїх-таки уст, на превелику втіху присяжних.
Великі, наче в газелі, очі молодої креолки ще дужче розширились. Та й дивилася вона на співрозмовника так само, як дивиться злякана газель: зі страхом, подивом і німим запитанням.
Минуло не менш як десять секунд, поки вона здобулася на слово. У голові в неї роїлися думки, здогади, страхи, підозри.
— Я не розумію, до чого ти ведеш,— нарешті озвалася вона.— Ти кажеш, мене викличуть на суд. Навіщо? Хоч я й сестра того, кого... але ж я нічого не знаю... не можу нічого додати до того, що відомо всім.
— Ні, можеш, та ще й чимало. Далеко не всім відомо, що в ніч убивства ти призначила побачення в глухому кінці саду. Не знають люди й про те, що сталося під час цього таємного побачення. Як Генрі урвав його; як він розлютився від думки про ганьбу, що впала не тільки на його сестру, а й на всю родину, і погрожував убити винуватця; як йому завадило здійснити цю погрозу тільки втручання жінки, підло звабленої тим негідником... Не знають вони й що було далі: як Генрі здуру подався слідом за тим паскудним ірландським собакою і що він мав на думці. Свідками цього були тільки двоє.
— Двоє? Хто? — спитала Луїза машинально і через те майже спокійно.
Відповідь на її запитання була не менш холоднокровна:
— Один був Кассій Колхаун, друга — Луїза Пойндекстер.
Вона не здригнулася. Навіть не дала взнаки, що здивована. Те, що було вже сказано, підготувало її й до цього*. Отож вона тільки мовила з викликом:
— Ну?
— Ну? — луною повторив Колхаун.— Сподіваюсь, тепер ти розумієш мене?
— Не більше, ніж досі.
— Хочеш, щоб я пояснив докладніше,? [464]
— Як вам буде завгодно, сер.
— Тоді поясню. Слухай, Лу, є лиш один спосіб урятувати твого батька від злиднів, а тебе від ганьби. Ти розумієш, про що я кажу?
— Так, це я розумію.
— І тепер ти мені не відмовиш?
— Тепер — ще певніше, ніж будь-коли!
— Гаразд, коли так! Отже, завтра,— і клянуся Богом, це не пусті слова! — завтра ти станеш перед судом як свідок.
— Підлий шпигун! Куди завгодно, аби не бачити тебе! Геть з моїх очей! Зараз же геть, бо гукну батька!
— Не завдавай собі зайвого клопоту. Я не обтяжуватиму тебе далі своїм товариством, коли воно тобі таке осоружне. Тільки раджу подумати як слід. Може, завтра, ще до початку суду, ти визнаєш за краще змінити своє рішення. А як зміниш, то не забудь сповістити про це мене, щоб я встиг спинити виклик. На добраніч, Лу! Я засну з думкою про тебе.
З цими глузливими словами, майже однаково гіркими й для нього, й для співрозмовниці, Колхаун швидко вийшов з кімнати, і вигляд у нього був не так переможний, як провинний.
Луїза дослухалася, аж поки його хода завмерла в кінці довгого коридора. А тоді, ніби нараз утративши гордий і гнівний дух, що підтримував її досі, безпорадно опустилася в крісло. Притиснувши руки до грудей, вона силкувалася вгамувати лункі удари серця, що його дужче, ніж будь-коли раніше, краяв страх.
Розділ LXXXVI ТЕХАСЬКИЙ СУД
Настає ранок нового дня. Рожева вранішня зоря, здіймаючись із морських хвиль, посилає свою лагідну усмішку преріям Техасу. її рожеве проміння пестливо торкається білих піщаних дюн на березі Мексиканської затоки і майже в ту ж мить осяває прапор прикордонного форту Індж, що лежить за триста миль на захід від узбережжя біля Матагорди й відрогів Гуадалупсь-ких гір.
І тільки-но перші промені сонця падають на прапор, [465] як легкий ранковий вітрець одразу ж підхоплює і розгортає його широке червоно-біло-синє полотнище.
Мабуть, ніколи ще той смугасто-зоряний прапор не майорів над такою дивовижною виставою, як та, що має відбутися сьогодні. Можна навіть сказати, що й цієї світанкової години дія вже почалася.
Разом з першими проблисками ранку можна побачити вершників, що простують до форту з усіх чотирьох сторін, позначених на компасі. Вони їдуть по двоє, троє або й по п'ятеро-шестеро, а діставшись до місця, злазять з коней і припинають їх до частоколу чи пускають на довгій мотузці пастися край відкритої прерії.
Потім вони збираються купками на плаці й стоять, гомонячи між собою, або ж ідуть до селища; і всі рано чи пізно по черзі завертають до готелю засвідчити своє шанування господареві, що чекає їх за прилавком свого бару.
Люди, що зібралися тут, дуже різні на вигляд і з походження: серед них можна побачити представників майже всіх країн Європи. Та більшість із них — дужі здоровані, нащадки тих перших поселенців, що в кривавих сутичках зігнали індіанців з їхніх одвічних земель, поставили на місці вігвамів (75) рублені хатини, а потім до кінця свого життя валили ліс по берегах Міссісіпі. Дехто з цього нового покоління вирощує кукурудзу, декому більше до душі бавовна, а є чимало й таких, що перебралися до Техасу з південніших місць із наміром забагатіти на розведенні й переробці цукрової тростини й тютюну.
Найбільше тут плантаторів за покликанням і вподобаннями, проте є скотарі, і торговці худобою та кіньми, і мисливці, і крамарі, і гендлярі всілякої іншої масті, серед них не один торговець невільниками. Трапляються також адвокати, землеміри, перекупники землі й просто спекулянти без певного фаху — пройдисвіти, ладні погріти руки на чому завгодно, хай то буде таврування худоби, чи похід проти команчів, чи грабіжницький наскок по той бік Ріо-Гранде.
Одягнені вони теж по-різному. їхнє вбрання нам уже знайоме — це ж бо ті самі люди, що їх ми бачили кілька днів тому на подвір'ї Каса-дель-Корво, тільки сьогодні їх куди більше. Різниться сьогоднішнє зібрання від того загону шукачів і ще однією прикметою: тут
(75) Вігвам — індіанська хатина, подібна до куреня.