Вершник без голови

Страница 145 из 167

Томас Майн Рид

Та сказав він ось що:

— Ти серйозно, Лу?

— Авжеж, сер. Хіба схоже, що я говорю жартома?

— Ти говориш так, наче не завдала собі клопоту подумати.

— Про що?

— 'Багато про що.

— Скажи мені!

— Ну, по-перше, про те, як я тебе кохаю. Вона промовчала.

— Я так тебе кохаю,— провадив він, чи то пояснюючи, чи то благаючи,— так кохаю, Лу, як ще ніхто [460] нікого не кохав. Це кохання може згасити тільки моя смерть. Твоя його не згасить. Він замовк, але відповіді не було.

— Дарма розказувати тобі історію мого кохання. Воно зродилося того самого дня й тієї самої години, як я вперше побачив тебе. Не скажу, що я кохав тебе дедалі дужче, ні, дужче кохати просто неможливо. Не знаю, чи пам'ятаєш ти, як я приїхав тоді в дім твого батька, шість років тому. Я зліз з коня, і ти запросила мене прогулятися з тобою по саду, поки подадуть обід. Ти була тоді зовсім дівчинкою, Лу, але вже такою красунею, як тепер. Коли ти взяла мене за руку й повела доріжкою під деревами, ти, звісно, й гадки не мала, що дотик твоїх пальчиків збудив у мені дивний трепет, а твоя мила балачка залишила в моєму серці такий глибокий слід, що його не могли стерти ні час, ні відстань, ні навіть гуляще життя.

Луїза слухала його мовчки, але вже не так байдужно, як перше. Та й яку б жінку не зворушили ті красномовні, палкі й солодкі для жіночого вуха слова! Отож і в погляді молодої креолки засвітилося коли й не схвалення, то принаймні співчуття. Але вона й далі мовчала.

Колхаун заговорив знову:

— Атож, Лу, я кажу щиру правду. Я спробував усі ті засоби. Шість років — цілком достатній час. Від Міссісіпі до Мексики — чимала відстань, а я поїхав туди тільки для того, щоб забути тебе. Та й це було марно, і, повернувшись, я вкинувся в гульню. Новий Орлеан добре все те знає... Я не запевнятиму тебе, ніби моє почуття стало ще сильніше від того, що я намагався його придушити. Ні, я вже казав, що сильнішого просто не може бути. З тієї хвилини, як ти взяла мене за руку й назвала кузеном — та ще й гарним кузеном, Лу! — від тієї самої хвилини воно палало в мені з однаковою силою. А як і пригасало, то хіба лиш тоді, коли з ревнощів я так ненавидів тебе, атож, так ненавидів, що ладен був убити!

— Бог з тобою, капітане Колхауне! Що це за дикі вигадки? Безглуздя якесь!

— А проте я кажу правду. Часом я так тебе ревнував, що насилу стримував себе. Але почуттів своїх стримати не міг, ти це знаєш.

— На жаль, кузене, я не можу нічого зарадити. Я ніколи не давала тобі приводу думати... [461]

— Я знаю, що ти хочеш сказати, можеш і не доказувати. За тебе докажу я сам: "думати, що я кохаю тебе". Ось слова, які ти хотіла сказати. А я й не думав. І не закидаю тобі, ніби ти зваблювала мене. Не ти в цьому винна. Винен Бог, що наділив тебе такою вродою, або ж диявол, який надав мені побачити її.

— Те, що ти кажеш, тільки завдає мені болю. Та не думаю, щоб ти хотів улестити мене. Надто серйозно ти говориш. Але повір, кузене Кассію, усе це химери, і ти легко їх позбудешся. Є інші жінки, куди вродливіші за мене, і не одна з них рада була б почути такі слова. Чому б тобі не звернути свій погляд на них?

— Чому? — гірко, з притиском перепитав Колха-ун.— Марне запитання!

— Ні, не марне, і я повторюю його. Куди марніше твоє захоплення мною. Мушу тобі щиро сказати, Кассію : я не кохаю і не можу покохати тебе.

— То ти не хрчеш стати моєю дружиною?

— Оце таки марне запитання. Я ж сказала, що не кохаю тебе. Хіба цього не досить?

— А я сказав, що я тебе кохаю. І це одна з причин, чому я хочу одружитися з тобою. Але є ще й інші. Хочеш послухати?

При останніх словах з обличчя Колхауна зник благальний вираз. Тепер він знов скидався на ягуара перед стрибком.

— Ти сказав, що є й інші причини. Назви їх, не соромся. Я не боюсь нічого.

— Он як? — насмішкувато мовив він.— Не боїшся?

— Не знаю, чого б мені боятися. А що, хіба є чого?

— Я не кажу — тобі, а от твоєму батькові таки є чого.

— То я хочу знати. Все, що стосується батька, так само стосується й мене. Я його дочка і тепер, на жаль, єдина дитина... Говори далі, кузене Кассію! Що там за хмара над нами нависла?

— Не хмара, Лу, а серйозна і цілком реальна небезпека. Лихо, з яким йому вже несила боротися. Ти змушуєш мене говорити про речі, яких тобі краще б не знати.

— Та невже? Помиляєшся, кузене Касе. Я вже знаю про ті речі. Мені відомо, що мій батько весь у боргах і що заборгував він тобі. Та й як мені було цього не зрозуміти? З твоєї бундючної поведінки в домі, з хазяйського тону, яким ти говориш при слугах, навіть [462] вони вже здогадалися, що тут щось не те. Ти — власник Каса-дель-Корво, я це знаю. Але я — не твоя власність! Ця смілива відповідь збила з Колхауна пиху. Козир, на який він розраховував, явно не обіцяв виграшу, і відставний капітан притримав його. Він мав у руках ще сильніший козир і тут-таки виклав його.

— Он як! — глузливо сказав він.— Ну що ж, коли я й не владний над твоїм серцем, то твоє щастя — в моїй владі. Я знаю того ницого негідника, через якого ти мені відмовила...

— Про кого це ти?

— Яке святе невідання!

— Цього разу справді. Та коли під негідником ти маєш на думці себе, то з цим я згодна. Визначення надто точне, і помилитися важко.

— Нехай так! — відказав Колхаун, аж побагровівши з люті, але ще стримуючи себе.— А коли вже ти маєш мене за таке ніщо, то навряд чи твоя думка про мене зміниться на краще, коли я скажу, що збираюся зробити з тобою!

— Зробити зі мною? Чи не надто ти зарозумілий, кузене Касе? Ти говориш так, наче я твоя служниця чи рабиня. А до цього далеко.

Колхаун аж зіщулився від цієї гнівної одповіді, але промовчав.

— Схаменися! — провадила Луїза.— Що це за погрози? Ану скажи, що ти збираєшся зі мною зробити? Я хочу знати.

— Дізнаєшся.

— Ні, скажи! Виженеш мене в прерію чи зашлеш у монастир? А може, замкнеш у в'язницю?

— Ну, тобі б напевне сподобалося, якби тебе замкнули там разом із...

— Кажи ж бо! Яка буде моя доля?,Я з нетерпінням чекаю присуду.

— Не поспішай. Перша дія відбудеться завтра.

— Так скоро? А можу я спитати — де?

— В суді.

— Як вас розуміти, сер?

— Ти станеш перед суддею і присяжними.