— То, виходить, він-таки і їздив?
— Не знаю, мас' Стампе, нічого не знаю. Не бачив цей нігер, щоб капітан виводив рудого, і хто його назад ставив, не бачив.
— Коли ти правду кажеш, що кінь був геть замилений, то хтось же мав його вивести і їздити на ньому.
— Го-го, хтось таки мав, це вже певно.
— Слухай, Плутоне, ти негр непоганий, хоча й дуже чорний, отож я вірю, що ти не брешеш і справді не [403] знаєш, хто їздив тоді на цьому рудому. Але як ти сам собі гадаєш, хто б то міг бути? А питаю я про це лиш тому, що містер Пойндекстер мій друг, ти ж знаєш, і я не хочу, щоб хтось отак робив шкоду його власності, та й каштановій теж. Певне, то хтось із польових негрів нишком забрав худобину із стайні і ганяв на ній по всій околиці. Могло ж таке бути?
— Та ні, мас' Стампе, не схоже на те. Польовим нігерам сюди заходити не можна. Ніхто з них і не поткнеться до стайні. То був ніякий не нігер з плантації, що брав ту ніч рудого.
— Хай йому чорт, хто ж тоді? Може, наглядач? Міг він узяти коня?
— Ні, й не він.
— То хто ж це міг бути, як не сам хазяїн коня? А як він, то й нема про що говорити. Це його кінь, і він має право їздити на ньому куди хоче й заганяти його хоч би й до скону. То вже не моє діло.
— Го-го, та й не моє, мас' Стампе. Ото шкода тільки, що я не подумав про це сьогодні раніш.
— Чому шкода? Що таке тобі подіялося сьогодні раніш? Оце того ти такий понурий?
— Еге! Що подіялося? А таке лихо подіялося цьому нігерові, ой, таке лихо...
— Що ж воно за лихо?
— Ой, мас' Стампе, як мене стусонули сьогодні! Оце десь одразу пополудні.
— Стусонули?
— Та так, що аж покотився через усю стайню!
— А, то кінь тебе хвицнув? Котрий же це?
— Ой ні, не вгадали! Анікотрий із коней, а їхній хазяїн, кому всі вони належать, усі, окрім плямистої лошички. То він, мас' Колхаун, так мене стусонув.
— З якої ж би то в біса речі? Мабуть, ти, негре, щось не так зробив?
— Та ні, нічого такого цей нігер не зробив. Тільки спитав мас' Колхауна, що подіялось його рудому отої ночі й чого він так підбився. А він і каже: не мого розуму це діло,— та як стусоне мене ногою, а потім ще й канчуком потягнув і страхати почав. Як я, каже, ще хоч раз про оте обмовлюся, він звелить мене відбатожити. А лаявся як! Ой, як лаявся! Цей нігер ще зроду не бачив мас' Колхауна такого лютого, ніколи в житті!
— А де ж це він тепер? Чогось я ніде його сьогодні [404] не бачу. Кінь його в стайні, то поїхати він нікуди не міг.
— Та ні, поїхав, мас' Стампе, оце ж допіру й поїхав. Він тепер увесь час десь їздить і довго не буває вдома.
— Верхи?
— Та звісно ж. Тільки на сірому. Го-го, він тепер на рудому не їздить. Від самої тої ночі, що я казав. Може, думає, що як рудому тоді так перепало, то нехай добре відпочине.
— Слухай, Плутоне,— сказав Зеб, якусь хвилю постоявши мовчки й видимо заглибившись у якісь міркування.— Я оце подумав, що буде й справді краще, як моя стара худобина пожує ще трохи кукурудзи. їй сьогодні ще скакати та скакати, то щоб вона мені не пристала в дорозі. Недарма ж бо кажуть: скорий поспіх — людям посміх. Отож не буду її підганяти, хай собі наїдається. А тим часом і я міг би трохи підживитися. То, може, збігаєш до кухні та подивишся, чи нема там чогось такого, щоб кинути на зуб. Якогось шматка холодного м'яса й кукурудзяного коржа — ото й буде досить. Твоя молода хазяйка сама хотіла мене пригостити, але я поспішав і через те відмовився. А оце тепер, поки дожидаю свою худобину, можу й собі обгризти якусь кісточку, аби згаяти час.
— Та певне ж, мас' Стампе. Я миттю принесу.
З цими словами чорношкірий кучер гайнув через подвір'я, полишивши Зеба на самого себе.
Тільки-но Плутон вийшов із стайні, з обличчя старого мисливця вмить збіг недбалий вираз, з яким він закінчив попередню розмову. Виявилося, що то була вдавана недбалість, і тепер Зебове обличчя стало поважне й заклопотане.
Широко ступаючи, він подався вимощеним кам'яними плитами проходом між стійлами в кінець стайні, де стояв рудий огир.
Кінь сполохано сахнувся і, весь тремтячи, притиснувся до стіни. Як видно, його налякав рішучий вигляд мисливця, що підійшов до нього.
— Стій тихо, дурню! — буркнув Зеб.— Т о б і я нічого поганого не зроблю, хоч, я бачу, норов у тебе чи не такий же лихий, як і в твого хазяїна. Стій тихо, кажу тобі, і дай мені глянути на твої підкови.
Отак примовляючи, він нахилився і спробував підняти передню ногу рудого. Але марно. Кінь раптом шарп— [405] нувся, зафоркав і почав бити копитами по кам'яній підлозі, так наче боявся якогось підступу.
— Хай тобі чорт, клята худобино! — сердито вигукнув Зеб.— Чого тобі не стоїться? Хто тобі що робить?.. Ну ж бо, голубе, постій тихо,— провадив він уже лагідним тоном.— Я хочу тільки подивитись, як ти підкований.
Він знов узявся за копито, але кінь так само вперто не давався.
— Гм, оцього я ніяк не сподівавсь,— пробурмотів Зеб і озирнувся довкола, немов шукаючи якоїсь ради.— Що ж його робити? Взяти в поміч негра ніяк не можна, йому й бачити нічого не слід. Але як я не покваплюся, він таки застукає мене за цим ділом... От же бісів коняка! Як мені вкоськати його?
Якусь хвилю старий мисливець стояв мовчки, з похмурим і роздратованим обличчям, намагаючись щось придумати.
— Чорт його бери, цього поганця! — знов вигукнув він.— Так би й убив його на місці!.. Ага, здається, таки придумав! Якби тільки негр не наспів. Дай Боже, щоб та дівуля його трохи затримала... Ну, ну! Ось я тебе зараз угамую, а ні — то придушу. З оцією штукою на шиї ти мені не будеш такий жвавий.
Кажучи це, він зняв із свого сідла ласо й накинув зашморг на шию рудому огиреві, а тоді щосили напнув мотузку.
У першу мить кінь люто зафоркав і почав метатися в стійлі. Та коли зашморг здушив йому горлянку, його форкання змінилося здавленим хрипом, що насилу виривався з ніздрів, і він злякано принишк.
Тепер Зеб не боявся підступитись до нього і, надійно закріпивши мотузку, почав піднімати одне по одному його копита й швидко, але уважно роздивлятися підкови. Він примічав їх форму й розмір, скільки на кожній цвяхів і яка між ними відстань,— одне слово, всі ті прикмети, що згодом могли б допомогти йому впізнати слід цього коня.