— То це був він...— несамохіть мовила Луїза, думаючи про щось своє.— Дуже дивно,— тихо провадила вона далі, ніби говорячи сама до себе.— Виходить, це його я бачила тоді на галявині серед чагарів. Авжеж, так воно й є. А ота жінка... та мексиканка Ісідора?.. О, за всім цим ховається якась таємниця... якийсь лихий задум. Хто б міг його розгадати?.. Скажіть мені, любий Зебе,— нерішуче звернулася вона до старого мисливця.— Ота жінка... мексиканська сеньйорита, що там була... Ви не знаєте, вона часто приїздила до нього?
— До нього? До кого, міс Луїзо? [400]
— Ну... до містера Джеральда.
— Може, й часто, а може, й ні, я того не знаю. Я ж і сам лише зрідка там бував. Полюю я звичайно не в тих місцях, а туди забреду хіба що вряди-годи, для переміни. Там коло річки завжди можна підстрелити оленя чи дикого індика... Одначе коли вже ви мене спитали, то скажу: мені здається, що та сеньйорита ніколи раніш там не була. Принаймні я про це не чув. А якби була, то Фелім напевне вже прохопився б про це. Є й інша причина, чому я так вважаю. Я чув лише про одну особу жіночого роду, що приїздила до тієї хатини.
— Хто вона? — швидко спитала креолка й ту ж мить пошкодувала про це. Вона тільки тепер помітила промовистий погляд, що супроводив Зебові останні слова, і ледь помітно почервоніла.— А втім, байдуже,— сказала, не чекаючи відповіді, й поквапилась перевести розмову на інше.— То ви думаєте, Зебе, що ці люди... ці мексиканці можуть бути причетні до трагедії, яка нас спіткала?
— Як сказати вам правду, міс Луїзо, то я й сам не знаю, що думати. Такого загадкового випадку в цій прерії ще ніколи не траплялося. Часом мені здається, що це вчинили оті мексиканці, а часом починаю думати, що до цього чорного діла доклав рук хтось зовсім інший. Тільки не хочу казати хто.
— Ні, це не він, Зебе, не він!
— Та ні, не мустангер. Ну звісно, що не він. Які б там не були проти нього докази, я й крихти сумніву не маю, що він не винен.
— Ах, от тільки чим він зможе це довести? Всі докази свідчать проти нього. І нема кому й слова сказати на його захист!
— Ну, не зовсім воно так. Досі я просто не мав часу розвідати все як слід — то пильнував за всіма отими, то за в'язницею. А тепер маю таку нагоду і вже не мину її. Прерія, міс Пойндекстер,— це велика книга, дивовижна велика книга, треба тільки вміти її читати. Нехай Зеб Стамп і не вельми вчений, але цю науку він знає добре. Може, потрібні нам докази знайдуться на травах прерії, і щось таке напевне має бути на берегах Аламо.
— Ви сподіваєтеся знайти якісь сліди?
Так чи так, а я хочу поїхати й добре роздивитися кругом. Особливо там, де я знайшов мустангера, коли [401] на нього напав той плямистий котисько. Було б уже давно це зробити, але ж я казав вам, що ніяк не виходило. Хвалити Бога, що весь час не було й краплини дощу, отож будь-який слід, залишений і тиждень тому, можна буде розрізнити незгірш за вчорашній,— звісно, коли вмієш їх читати. Оце зараз же й поїду, міс Луїзо. Я завернув до вас, тільки щоб розказати, що там діється у форті. Не можна гаяти часу. Мене сьогодні пустили до хлопчини, то я побачив, що в голові у нього помалу прояснюється. А "регулятори" тільки того й чекають, щоб зажадати нового суду. Він може початися десь днів за три, і на той час я маю бути тут.
— їдьте, Зебе, і помагай вам Боже у вашому доброму ділі! Повертайтеся з доказами, які засвідчать, що він не винен, і я довіку буду вдячна вам за... ні, більш як за врятоване життя!
Розділ LXXI РУДИЙ КІНЬ
Зворушений цими палкими словами, старий мисливець швидко пішов до стайні, де стояла його єдина в своєму роді "худобина". Вона смачно хрумкала куку-РУДзу. якої щедро вділив їй Плутон.
Сам Плутон стояв там-таки поруч, але не жвавий і усміхнений, як завжди, а незвично мовчазний і якийсь понурий, так наче щось його точило.
Та це було й не дивно. Смерть молодого господаря, якого Плутон дуже любив; горе не менш любої йому молодої господині; зневажливі насмішки Флорінди, що останнім часом не проминала нагоди дошкулити йому; а напевне, й удар носаком чобота, що перепав йому того дня від Кассія Колхауна, який поводився тепер у гасієнді, як самовладний господар,— усього того було цілком досить, щоб пояснити похмурий вигляд чорношкірого кучера.
Зеб був такий заклопотаний власними думками, що не помітив зажуреного обличчя слуги. В поспіху він навіть не дав своїй старій кобилі дожувати кукурудзу, що було так потрібно їй після довгої дороги. Схопивши "худобину" за морду, він устромив їй між щелепи поіржавілі вудила, просунув її довгі вуха в потріскану [40]
ремінну вуздечку, а тоді швидко повернув її в стійлі, щоб вивести із стайні.
Та кобила опиралася. їй шкода було кидати смачний харч, який так рідко їй траплявся. Вона нізащо не хотіла йти, і, щоб відірвати її від ясел, Зебові довелося щосили тягти за вуздечку.
— Го-го, мас' Стампе! — озвався Плутон.— І чого б оце вам так поспішати? Бідолашна конячина ще не наїлася. Нехай би собі хрумала донесхочу. Еге ж, це пішло б їй тільки на користь.
— Нема часу, негре. В нас попереду нелегка дорога. Треба подолати сотню миль менш як за дві години.
— Го-го, оце-то гони! А ви не жартуєте, мас' Стампе?
— Ні, не жартую.
— Святий Боже, ну й ганяють же по цих преріях! Мабуть, і отой кінь проскакав тоді за ніч миль із двісті.
— Який кінь?
— А онде той рудий, що в найдальшому стійлі. Кінь мас' Колхауна.
— А чому ти думаєш, що він проскакав двісті миль?
— Та він же був геть весь замилений! Та ще й мало з ніг не падав, коли я повів його до річки напувати. Спотикався, як ото молочне телятко. Го-го, він ту ніч таки добряче підбився!
— Про котру це ніч ти весь час торочиш, Плутоне?
— Про котру ніч? Дайте лишень подумаю... Еге, та певно ж про ту, коли пропав мас' Генрі. Отоді-таки рано-вранці, ще тільки сонце зійшло, я й побачив рудого. Прийшов до стайні, аж глядь — а він геть мокрий, наче річку переплив, і так тяжко сапає, як ото після чотиримильних гонів на гіп... іподромі в Новому Орлеані.
— Хто ж на ньому їздив тої ночі?
— Не знаю, мас' Стампе. Тільки ніхто на ньому не їздить, окрім самого мас' Колхауна. Го-го! Та ніхто на нього й сісти не сміє!