Я проснувсь! Я бадьорий! Я відпочив! У мене повно сил!
Встати!
Мені ніскільки не холодно!
Енергійно взувшись (черевики наче залізні), одразу ж розпалюю примус.
Сьома година. Темно, наче в чоботі. Вітер свище мовби ще пронизливіше: так свистить реактивний літак перед тим, як зірватися з місця. Здається, що гора вже зрушила: суне швидше й швидше, от-от злетить у повітря.
— Ну й погодка!
— Чорт їй і радий!
— Хлопці, хто з'їв мій льодоруб?
— Ще окропчику?
— Плесни, якщо лишився…
Про що завгодно, лише не про те, що в кожного гвіздком у свідомості: сьогодні — на штурм! Про це ніхто ані слова, на це накладене мовчазне табу, яке не дано нікому порушити. Як солдати перед атакою старанно обходитимуть у розмові навіть слово "атака". А хто нехай хоч заїкнеться про неї — поб'ють.
Вихоплені світлом електричного ліхтарика, мелькають руки, обличчя, кухлі з гарячою кавою, галети з шматками консервованого м'яса: наїдаються на весь день, бо там, угорі, навряд чи вдасться поїсти.
Врешті з сніданком покінчено, в рюкзаки запаковано найнеобхідніше. Решта лишається тут, у наметах.
— Аптечку не забули?
— Ось у мене.
Потім Анатолій не зможе простити собі, що не перевірив аптечку.
— То що, мужики, присядемо перед дорогою? — Хоч і так всі сидять: тут не те що стояти — розігнутися ніяк.
Один по одному вилазять з намету. За ніч снігу надуло — під дах. Посвище до вечора — занесе увесь табір. Не біда: тепліше буде спати. В сусіднім наметі, пробиваючи тканину, бігає світле коло. Вони що, не зібрались? Анатолій б’є льодорубом по стінці, щосили кричить:.
— Підйом, курортники!
Там зойкає, намет конвульсійно здригається, розлюченим ведмедем викочується Вітька Дахін:
— Ти що, здурів?!
— По чому дістав? — цікавиться Якубенко.
— По спині!
— Жаль, що не по потилиці! Знайшли час одлежуватись!
Тим часом вилазить решта. Темні постаті здаються неправдоподібно великими, а рухи дивовижно незграбними. Вишиковуються в мовчазний ланцюжок, лишають за собою табір. Ніхто навіть не оглянувся.
Швидко світає. Все чіткіш вимальовується кам'яне безмежне громаддя. Скуте льодами, спресоване снігом, неприступне, як ворожа фортеця. Кожен крок, кожен метр підйому даються тут з боєм, з отим нелюдським напруженням сил, що на грані можливого, коли викладаєшся весь, до кінця, наче оцей крок, оцей метр є останній. Каміння й каміння, гострі виступи скель, де й чорт ногу зламає, а вітер дме просто в обличчя з такою вбивчою силою, з такою тупою люттю, що сприймаєш його як живу істоту, яка заповзялась здути тебе з оцієї гори. І небо, що крижаніє вгорі,теж продуте наскрізь. І підйом, якому кінця-краю немає, відшліфований так, що ногу ніде поставити.
Все частіше зупинки: перепочинок. Серце стукоче як навіжене, болісно перехопдює горло, хочеться руками розтягнути легені, щоб вдихнути зайву порцію повітря, втома набивається в тіло, як вата, болісно обгортає перетруджені м' язи. Кожен крок — через не можу, кожен рух — через муку, яку мусиш подолати неодмінно, якщо хочеш рухатись, а не застряти отут скрижанілим уламком.
Що, мужики?..
Крок… Іще крок… Іще… Чіпляєшся зором за отой он виступ, що чорніє за десяток метрів попереду: там, тільки там, ні на сантиметр ближче, бажаний перепочинок. А до того не смій зупинятись, іди, хоч і вмри!
Все вгору і вгору. Вперед і вперед.
Опівдні став відставати Серьожа-рудопер. Все частіше зупинявся, хитаючись… Ступить крок — і навалиться на льодоруб… Ступить і навалиться… Дихає судомно, в очах стигне мука…
Анатолій підійшов мовчки, обв'язав шнуром себе, потім — Сергія: давай, не відставай! Тримайся за шнур! На найважчих ділянках, на підйомах-крутизнах витягав майже на собі. Врубувався в кригу, вгризався у скелі: спина тріщала — тягнув.
Оце й називалось: іти в одній зв'язці. Коли сильніший веде за собою слабшого, менш тренованого.
Давай, Серьожо, давай! Не боги брали цю гірку— візьмемо й ми!
Потім зупинився Дахін. Першорозрядник, м'язи мов сталь, та от височінь і його доконала.
Анатолій, помітивши постать, що застрягла в снігу, пошукав очима Якубенка.
Але той уже сам швидко спускався донизу. По кригою взятій поверхні, гальмуючи льодорубом, як на ковзанах.
Під'їхав, загальмував, щось, видно, сказав, бо Дахін подався до нього, і ось уже друга зв'язка вперто подерлася вгору.
Все вище й вище. Через каміння, завали, стінки, лоби, власну втому і власне "не можу"…
— Все, мужики!
Анатолій з силою ввігнав льодоруб у спресований сніг.
Як не жаль, а треба розставатися з думкою вже сьогодні побувати на вершині. Вийти на конус, до кратера, де сніг не тримається і в найлютіші морози, бо поруч вогонь, що йде з глибини, і лава клекоче на дні. Припасти б до неостуджених скель, ввібрати глибинне тепло усім тілом, бо зараз всі п'ятдесят, якщо не нижче: хоч вітер і пересівся неначе, мороз — аж очі холонуть. І змерзаються застиглі повіки.
Чотири тисячі метрів: сьогодні пройдено тисяча триста. Тринадцять хвилин нормальної ходи, там, унизу, на рівнині, по добре втоптаній дорозі. А вони долали весь день, вже не метрами рахуючи відстань — сантиметрами.
— Хлопці, а вітер наче стихає!
— Погодка завтра буде — на замовлення!
— Глядіть не наврочте!.. Де ставить намет?
Бо шоста година. І треба впоратись, щоб не застигла ніч.
Скинули рюкзаки, стали розчищати майданчик. Четверо, що ночуватимуть у наметі, — майданчик, інші заходилися рити глибоку печеру. В сніговому заметі. Під гострим, як бритва, застругом. Жаль, що знайшовся лише один: в печері значно тепліше, аніж в наметі. Та спасибі й за цей: чим вище, тим менше трапляється снігу. Лише каміння і лід, лід і каміння, а сніг весь змітає донизу.
В печері розмістили найслабших: хай хоч зігріються хлопці, по-людському переночують. А решта — знову в намет.
— Ух, жарко! Фінської бані не треба!
Володя Берсеньєв. За що його любить Анатолій— ніколи не поскаржиться!
— Спимо, пацани, до дванадцятої. Потім міняємось.
Ну, звісно ж, хто, крім Якубенка, може цим перейматись. Любить порядок у всьому. Погрівся півночі між друзями — паняй на кра'й, грій тепер іншого!
— Добре, Вітю, розбуджу — не просплю, — відповіда Анатолій: він впирається спиною в холодну тканину. — Давайте вже спати.