— Ану, мужики, за роботу!
Засвистіли льодоруби, вгризаючись у фірн. Бризнув осколками спресований сніг. Вирубували великі "цеглини", викладали акуратною стінкою. От коли стали в пригоді практичні заняття на своєрідному полігоні під Владивостоком! З "цеглин", що їх там нарубали протягом кількамісячних занять, можна було спорудити висотний будинок.
Стає жарко, бракує повітря. А тут іще оцей шарф, наскрізь промерзлий! Не тканина — шмат криги. Розв'язати, пожбурить під ноги…
— Пашко, надінь!
Ч-чорт! В нього що, і в потилиці очі? Стояв же спиною…
— Ти що, хочеш спалити легені? Негайно надінь!
І Пашка, якого чомусь прозвали Пашкою-лейте-нантом, покірно надіває крижаний цей хомут. Заледенілу цю муку. А як же вільно дихнулось незатуленим ротом!
Удар… Ще удар… Глибше й глибше. Сніг стає все крихкіший, він уже пересипається з сухим шурхотом, і вітер, вриваючись, видуває його з-під руки. Ще раз… ще раз… Зціпивши зуби, зібравши всі сили. Кожен як може, кожен по-своєму, Володя щоразу замахується так, наче перед ним не сніг, а знавіснілий од люті ведмідь: або він звіра, або звір його. Гех!.. Гех!.. — б'є присідаючи. Силонька є, слава богу, всю на підйом не розтратив. Пашка-лейтенант довба, немов ось-ось сяде й розплачеться. Не од відчаю — од злості. Серьожка-рудопер зарився в сніг, як борсук: вигріба, аж курява йде. Один Якубенко працює так, наче він це робить щодня: спокійно, буденно. Видно, що йому це не вперше. Віктор серед них найстарший, він єдиний переступив двадцятип'ятилітній рубіж, і до того ж не один рік ходить у гори. Йому по праву й бути тут старшим, а не Анатолієві, коли б не трагічний випадок на далекім Кавказі й загибель напарника. Дискваліфікували, починай все з азів, наче ти й не ходив досі в гори, не "робив" найскладніші маршрути. Альпіністські закони такі ж нещадні, як і природний відбір: якщо схибив, оступився хоч раз — прийми як належне найсуворіше покарання. Яким би несправедливим воно тобі не здавалось. Зціпи зуби й починай все спочатку.
Бо альпініст, як мінер: помиляється раз у житті. Бо майже кожна помилка фатальна.
Нарешті майданчик розчищено, обгороджено сніговою стіною. Можна напинати намети.
Ставлять два, кожен розрахований на дві особи, а якщо лягти шпротами, як у консервній банці, то якраз для чотирьох. А коли ще щільніше, так, щоб і ребра тріщали, то вивільниться трохи місця для рюкзаків та взуття.
Вітер розійшовся не на жарт: постійний пронизливий свист, що вимотує душу, не дає й на секунду забутись. Тканина намету лопотить збожеволіло, сухий сніг січе, як ножами, — ось-ось позриває, пожбурить донизу.
Сон не сон — тривога й неспокій. Хоча б швидше кінчалась ця ніч, краще вже йти, ніж лежати отак, чекаючи не знати й чого!
В сусіднім наметі лунає сміх. Не інакше Пашка-лейтенант розповів черговий анекдот, його хлібом не годуй — дай посмішити народ. Анекдоти для нього як хвороба, як пошесть: про що не йшлося б, обов'язково встряне в розмову:
— До речі, свіженький анекдотик!
Його спершу охоче слухали, сміючись, потім став приїдатись. І в літакові, впродовж багатьох годин, і в Петропавловську, вже в готелі, і на сейсмостанції під Ключевською лунав невигубний його тенорок:
— До речі, свіженький анекдотик…
Анатолій усміхається, пригадавши, як Якубенко підмовив відучити врешті-решт Пашку щохвилинно розповідать анекдоти.
Було це позавчора, на сейсмостанції. Ледь Пашка, наперед усміхаючись, став розповідати черговий анекдот, як усі дружно закричали:
— Борода! Борода!
Тобто анекдот "з бородою". Сто разів розказаний, сто разів чутий.
Пашка вмовк, ще не передчуваючи, що чекає на нього попереду.
— До речі, свіженький анекдотик, — устряв він за хвилину в розмову.
— Борода! Борода! — закричала чесна кумпа-нія.
В Пашиних безжурних очах замерехтіло сум'ят-тя. Цього разу він мовчав хвилин десять, вибираючи з неосяжного репертуару свого такий анек-дот, що був би свіжий, як щойно спечена булочка.
— Одного разу француз, німець, англієць і росіянин, — почав він, неспокійно соваючись, — стали розповідати про власних жінок…
— Борода! Борода! — пролунав дружно хор.
Пашка занімів. В його очах стигла розгубленість.
І коли він за півгодини, зібравшись з духом, спробував розповісти ще один анекдот, в голосі його було стільки благання, що здригнулося б серце найзапеклішого злодія.
— Є, до речі, з цього приводу свіженький анекдотик…
Але цього разу йому навіть не вдалося розпочать анекдот — аудиторія була безжальною:
— Борода! Борода!
Пашка якийсь час зіпав ротом, як висмикнута з річки рибина, потім пожбурив кухоль з недопитим чаєм під ноги і, лаючись, вибіг надвір. В чому був.
— Підіть заверніть, — сказав Якубенко. — Ще, дурень, замерзне.
Весь той вечір Пашка сидів, наче пугач.
А вранці знову лунав життєрадісний його тенорок: Пашка демострував черговий фокус із картами. Довго сердитись він просто не міг.
Анатолій не перестає дивуватись: на що витрачає людина свої сили й енергію! На фокуси різні, на анекдоти, на вміння ворушити вухами: ставити їх сторчма, як породистий пес. І коли з нього сміються, його ніс-картоплина переможно червоніє.
В сусідньому наметі замовкли: не вистачило більше снаги навіть у Пашки. Нічка — ворогові не побажаєш!
Раптом його так і підкинуло: а дошка! Металева дошка з барельєфом Володимира Ілліча. До сторіччя з дня народження. Яку вони мають знести на Ключевську. Задля цього, власне, сюди й прилетіли. Чи не лишили на сейсмостанції? Мав узять Якубенко, ану ж забув!
І хоч думка здалась зовсім уже дикою: як таке можна забути, — знав, що тепер не засне.
— Толь, чого не спиш? — Якубенко. Лежить поруч, за спиною.
— Віть? — так само пошепки. — Дошку взять не забув?
— Ти що, здурів!
Все гаразд, не забули, — одлягло од серця. Тепер можна й заснути. Треба!
Зігрітись хоч трохи й заснути. Стиснути все тіло в клубок, щоб зайняти найменше холодного простору, який жадібно висмоктує з тебе тепло, зосередити Це тепло якомога глибше, біля самого серця, щільніше обгорнувшись довкола власним єством, захищаючи його, як вогник під вітром: доки вогник горить, доти й я не погасну, — розслабити натомлену свідомість. Розігнать, пригасить всі думки, окрім одної: спати, спати… Я спокійний… Все буде гаразд… Мені хороше… Тепло й затишно… Я вже не чую вітру… Полотнище стріля все далі й далі од мене… Я засинаю… Я сплю…