— Най лишень ксьондз докінчуть то, що ми знаємо, та й доляри самі зайдуть у кишеню.
їмості злегонька накивували, пальчиками на Зельмана і цікавилися, де він примістив нового війта.
— Як-то де?
— На мешкання!
— Як у мене, шість, покоїв порожніських із нудьги позіва-ють, то я мав би серце пана комісаря в хлопську хату пускати-?
— Честь вам> пане Зельман!
Війт усміхнувся і> здіймаючи капелюх перед Зельманом і перед панями, признавав, що Зельманові дійсно належиться честь у селі за його розум та за то, що знає всі хиби хлопів і їх злі вчинки, уміє підійти і вислідити злочинців і все йде на руку владі, яка без нього у тій. дикій і чужій гірській закутні була би безрадною-, як слабе око без окулярів.
їмості допитувалися Зельмана, де буде сього вечора танцювати його жеиа, а Зельман божився, що не знає, бо перед двома неділями вислав свою жену до Маріенбаду, того самого дня, коли війт вислав свою жену до Криниці на купелі бо-ровінові.
— Ну, то ви заглянете до насг пане Зельман?
— Ого, я вже своє відтанцював, ми сеї ночі разом: з війтом маємо тяжку службу.
— Таж ви стільки багато полонин маєте і ще вам хочеться, при жандармерії служити?
— Полонини не мої, ласкаві пані, лиш божі, а їсти хочеться щодня — то. хто поста рає, як не моя голова?
— А ті глухі ліси на Кітелівці, то не ваші?
— Яка мені з них. користь? Ліс треба сто років кохати, а де ж я тілько, буду жити?
— А тартак не ваш?
— Тартак їсть дерево та й мене їсть*
— А ваш шинк нічого не приносить?
— Той нишк бере мені; житє. Хлопи, перепачковують собі нічма румунку через, ріку і не дивлються на мою коршму, а зеленюки— мають горівки стільки, що можуть у ній купатися, а ти, Зельмане, плати,, небоже, скарбові патент і податки і ловиь мухи, як який павук!
— Який же ви бідний, пане Зельман!
— Ласкаві пані насміваютьсяу а я. кленусь здоровлєм моєї жени, що завтра маю платити вексель на тисячу долярів, а звідки їх взяти?
Війт потверджував той Зельманів клопіт, а їмості крізь сміх бідкалися над Зельманозою скрутою і потішали його, що його голова і з-під землі роздобуде ще не одну тисячку доларів.
— До милого побачення, пане Зельман, і ви, пане комісар!
— Честь паням ласкавим, падаю до ніжок, найнижчий слуга!
Дід Орфенюк тріснув батогом, і коні побігли, а їмості проклинали Зельмана за тото, що тільки багатства має та й ще платнею конфідента не гордує і хотів би, щоби вони його із-за бідноти жалували.
Сонечко викупалося у ріці й сіло собі на горганах на смеречині, та й заглядало їмостям у личко попід парасольки, та й скоботало їх на голих грудях, та й ручках голих.
Смеречина шуміла легоньким шумом і нашіптувала їмостям, що сеї ночі буде їх любість обіймати і на ручках заколисувати і над личком лебедіти.
Верхи гір прижмурювали під сонцем свої великі очі і слідкували, куди їмості їдуть такі веселі, та й усміхнені, та й красно убрані.
Віз клекотів під їмостями, як деревляний млин під лотоками.
їмості кидають навперед себе з воза на дорогу довгі і крилаті тіні, які лучаться із тінню кінською і дідовою і граються над ліщинами та бучиною, як тоті птахи, що над дорогою мушку ловлять і перевертаються на сонячних проміннях.
їмостині думки також перевертаються і граються, вилітаючи далеко навперед воза і гуляючи на золотих нитках радощів і надії. їмості добули із своїх шовкових торбинок туалетне приладдя й стали примальовувати свої личка, та й свої устонька, та й свої брови, та й поправляти своє розкучеряв-лене волосся, а сонячні промені стали до їх дзеркальців заглядати й їм покривлюватись.
— Манусенько дорогенька, то вже Краснолісся зараз, а наші личка такі запорошені!
— Мабуть, ліпше було не маститись тим французьким кремом, був би порох так до нас не прилипав, Рузю!
Дід Орфенюк став допитуватись, де має попасати, а їмості відповіли, що коло дирекційної вілли у Красноліссю.
Та лиш їмості то сказали, а з-проміж соснових лісів із ма-гури вихилилася на дорогу і заглядає горда, висока палата, вся закосичена квітками та біло-червоними хоругвами, як тота дівка, що йде до шлюбу.
— Манусенько, онде вже дирекційна вілла!
— Ей, де ж би?
— Так, так, то вона сама,— притакував дід і радувався в душі, що зараз стане на попас.
— А ви вже там були, діду?
— Всередині ще не був, їмостечки файні, христінинові нема там ні доступу, ні потреби.
— Там всередині дуже гарно: є велика зала до танців, а навкруг неї спальні, та будуари, та їдальня, та купальня — такі, гей в казці.
— Шкода, шо така палата пусто стоїть,— зауважує дід Федір.
— Що вам біг дав, де ж вона пусто стоїть? Там прецінь відбуваються забави всіх злісних і зарядців, коли приїде панство із дирекції зі Львова на полювання,— там всі наші забави відбуваються, там пани з усіх гір аж від Чорногори з'їжджаються, та й бавляться, та й набуваються, аж душа радується, аж вся верховина здригається.
— Аз того кому користь?
— Ви, діду, не розумієте, що то є панська забава, і тому так нерозумно говорите.
— Аби-сте прожили, їмостечки гонорові!
їмості хотіли розповісти дідові; яка є користь із забави, але перед ними розгримілися стріли, а з кедринової алеї, що веде від палати на дорогу, появилася громада панів і сперла коні. їмості сплеснули в долоні, а пани взяли їх на руки й із-садили з воза на землю та й віталися з ними, як браття із сестрами.
Злісний цілував комендантову в обі руці, та й рамена, та й кругленьку шийку, а так само обціловував професор панот —цеву їмость.
І радувалися, і цілувалися, і попід руки ловилися, та й до себе притискалися, до вілли ідучи.
Дідові приказали пани за собою їхати і на задньому подвір'ю за віллою станути та й тут ночувати, бо переднє подвір'я зайняли вже брички та вози злісних, та й зеленюків, та й навчителів, та й парубків-панотців,
Дід врадувався, що не буде дальше їхати, і швидко дав коням їсти.
На мармурових сходах заграла музика на привіт їмостям, а зеленюки стрілили знов двічі з крісів, щоби всі гори знали, яка у них честь їмостям падеться.
Панотцева їмость йойкнула, а навчитель засміявся із її переляку та й обіцював її, що буде добре бавитися.
— А може, мій старий почує та й приїде?
— Ні, Манусенько-серце, не приїде, бо він з комендантом бавиться сеї ночі у Орфенюка старого.