їмості розреготалися над дідовим оповіданням, але одна-ко не позволили дідові закурити люльку, щоби їх не дусив дим із маркотки.
Дід протинав за то їмостям, що коли б сам панотець на возі, сидів, то позволив би йому курити, а їмості перечили дідові і питали його, звідки він то знає, коли ще не возив панотця?
— А на храм до Широкополя хто возив' нашого панотця, єк не я?
— Ви самого панотця везли чи з професоровою?
— Була й жінка учителя, але курити не боронила.
— А панотець були сумні чи веселі?
— Ей-гау ше й єкі веселі! Десь переймили нашої співанки та, вертаючи з храму, цілу дорогу співали, аж гори лунали.
— А ви тямите цю співанку, бадічку?
— Шос тємлю, а шос не тємлю, але екби я закурив, то пригадав би собі зараз.
Панотцева їмость просила діда, щоби курив зараз, і сама йому губку в люльці запалила.
Ледве дід люльки попахкав, а їмості вже до нього прискіпалися, щоби переповів їм тоту співанку, якої панотець співав, '3 храму вертаючи.
Дід став гумкотіти:
Сіда-ріда-дана, Не піду за Йвана, Але піду за Данила, Абих не робила!
— Цеї співав панотець, діду?
— Сохрань боже,— але екби я від цеї не зачав, то і тої не нагадав би, ану, погодіт крішку, а зараз мете чути:
Я сапала кукурудзки та й стяла фасольку — полюбила панотчика, купив парасольку!
— Цеї, бадічку?
— Ше ні, але зараз буде:
На тім боці при потоці вбив половик кашо, Тікав вчитель від попаді, загубив кресашо.
— Цеї, бадічку, цеї?
— Цеї співав панотець на весілю сестри навчителя, а з храму їдучи, нічма співав ше дрібнішої. Ану, чуйте:
Через греблю вода йде, Умий ноги, попаде! Ой я вмию в неділю, Бо ся попа надію!
— Ей, де ж би панотець співав такої поганої?
— їмостечкам це погана, а панотцеві була файна, цілу дорогу співали, а жінка вчителя реготалася та й голосом панотця підбечовувала.
— Тим кобилячим голосом?
— Знає його біс, чи кобилячим, чи єким!
— Та вона уміє лиш рзати, а не співати!
— Тогди, видко, добре горло помастила та й підспівувала май-май!
— А злісну, бадіку, возили-сте також? — питає ко-мендантова.
— Ой, тота не даст себе возити, тота скрізь верхом їде, гей улан.
— А вона краща від професорової?
— Не годен я, їмостечко, вам то уповісти, бо ні одної, ні другої краси я не мірив, та й не примірював, але пан комендант — аби здорові — то надопевне будуть знати.
— Ей, бадіку, ви знаєте, а не хочете сказати!
— Абих по тій правді діждав ще свої внуки подружити. Бо де ж я годен дугу на небі ізмірити, або цвіт у маю ізлічити, або верем'ячко в косовицю оком перездріти, а хоть ріку запашної ночі зорям із шиї здіймити?
— Видите, бадю, які ви недобрі?
— їмостечки молоденькі, такі-сте, гей зазулечки, миленькі, гей весна, красненькі, гей медок, солоденькі, а такі-сте невірненькі, що й мені, старому, слова не повірите й догану даєте!
їмості топилися, як віск, від дідових слів та й від сонечка упрівали.
Поруч з гостинцем у яру бігла річка з каменя на камінь і ловила сонце, що купалося на її синім дні межи зеленою смеречиною.
— Ей, то ж то кортить мене скупатися, Рузю!
— А біжутерія і шовкова сукня — що?
— Овва!
— Та чи ти здуріла, Маню?
— Для чого, Рузю?
— Бо хто ж забагае купатися, коли на баль їде? Прецінь від води тіло стягається і синіє, а під очима виступають круги і на личку показуються курячі лапки. Фе, Маню!
— А я однако пішла б зараз та й скупала б ся!
— Видко, що ти з села, а не з міста!
— А ти не з села, Рузю?
— Але у моїм селі є дідич, а у твоїм самі хлопи, та й тому ти така дика.
— То правда, шо я у дідичів не служила, так як ти, Рузю, але до того доктора, де я була, приходили різні пани, ше більші, як дідич.
— П-с-т! дикунко, най дід не чує!
Напротивко на скруті гостинця вибігла згорда, неначе прямо із ліса, бричка і високі сиві коні в золоченій упряжі, а за бричкою підбігав візок, людей повен.
— Ба хто то їде, Рузю?
— Не пізнаєш? То Зельманові коні, от і він сам сидить у бричці із своєю рудою бородою, а біля нього то присланий новий війт щось йому розповідає.
— А у візок ззаду кого він наметав стільки?
— Божка його знає!
— Вже нас пізнав Зельман, вже кланяється, вже спер коні, ану, станьте й ви, діду!
З брички зсунувся, як бочівка, грубенький Зельман у білому порохівнику, з-під котрого шкірився до сонця грубий золотий ланцух. За ним зіскочив червонолиций війт у чорному кабаті, з течкою актів під пахвою.
— Дзінь добрий пані комендантовій та й вам, пані ксєндзова!
— А, то наш пан Зельман!
— Тепер можу паням лиш погратулювати!
— Є чого, пане Зельман?
— Баль буде першої кляси!
— А музика яка?
— Першої кляси!
— А дансери будуть?
— Ще паням треба казати?
— Но, прецінь!
— Ваші да;нсери вже там є.
— Ов, без нічого?
— Чому без нічого? Я везу паням довгі золоті ковтки з брильянтами. Прошу відобрати і зараз заложите, бо мені пан злісний і пан професор вимикали б бороду, коли б цих ковтків ще нині не побачили.
— А то що за пани у візку так тиснуться, гей оселедці?
— То друга кляса — музиканти!
— А ви куда їх везете.
— Вони так їдуть трохи у село, хочуть свіжим повітрям віддихнути і, може, трохи заграють.
— Кому ж?
— То вже є друга кляса.
— Може, злісній?
— Може бути.
— Може, і професоровій?
— Чого пані питають, коли все знають?
— А у кого ж то буде тота забава другої кляси?
— Може, у мене, може, у лісничівці, а може, навіть у господаря.
— У котрого ж?
Зельман справив рукою на діда Федора, який скористав з перестанку і оббирав шум з коней та й обганяв муху.
— А то звідки взялась ворона у клітці?
— Бо там є молода невістка, нівроку!
— Та й мій старий там буде?
— Не знаю, ласкава пані!
— А може, і мій старий там буде?
— Не знаю, ласкава пані ксєндзова!
— А хто ж казав музику привезти?
— Можуть пані бути спокійні, коли я тим всім кермую.
— Ну, прецінь!
— То будуть заручини чорнобривого панича із тою багацькою невісткою.
— А що ще нового, лане Зельман?
— На один день ще більше треба?
— А ви ж мені не обіцяли шовкову мантильку, як тільки мій Вальорко всадить до арешту премудрого Полонинчука молодого?
— Або я кажу, що не обіцяв?
— Ну, то коли буде?
— Як тілько буду у Львові, то викуплю своє слово, ніби то послідний наш інтерес?
— А я коли уздрю свої доляри?