Злісний голубив їмості і просив, аби за полонину не журилися анітрішки, бо дід вже не зайде у місто і грунтів не перепише, а його, старого, не треба жалувати, бо вже "досить на світі нажився.
їмості догадувалися, куди побіг зеленюк, і казали, що боються тілько, щоби дід довго не мучився.
Злісний сміявся із них і безпечив їх, що той зеленюк над водою так вивчився стріляти, що птаху-рибалку б'є у лету одним стрілом.
їмості вихвалювали того зеленюка й успокоювалися та обіймали злісного і дякували йому, що висушив їм па личку сльози.
В лісі луснув стріл і розшумівся понад Красноліссям та й шумом ударив у вікна вілли.
Біленька звізда на небі закрутилася, та й поточилася, та й упала на дорогу і в порохах згасла.
Птаха з груня на грунь перелітала, а ворони на дзвіницю сіли і закрякали.
Заяці і сарнюки поховалися у темних ярах, а медведі у своїх леговищах тільки очі розжмурили і позівали.
П'яна зала упрівала і реготалася, а учитель вийшов до їмостей і, вимахуючи руками, заспівав в їх честь п'яним голосом:
Верховино, світку ти наш, Гей, як у тебе тут мило! Як ігри вод, плине тут час Свобідно, шумно, весело!
їмості гладили учителя по голові і вторували:
Свобідно, шумно, весело!
А верхи гір переспівували:
Свобідно, шумно, весело!