Верблюже око

Страница 4 из 10

Чингиз Айтматов

Я трохи задумався, дивлячись на округлу водойму, де тьмяно поблискувала скаламучена мною вода. Справді, мало ж якось зватися наше єдине джерело. Поки я думав, вода встоялася, посвітлішала на поверхні і потемніла в глибині.

— Верблюже око! — сказав я, повернувшись до дівчини.

— Джерело Верблюже око? — Вона труснула чубчиком і всміхнулася. — Гарно! А воно й справді схоже на верблюже око, таке задумливе...

Ми розговорилися. Виявилось, що дівчина з наших місць. Вона знала навіть мого вчителя Алдіярова. Ох, як же це здорово—почути ім'я любимого вчителя тут, в степу, від незнайомої дівчини, яка, думав я, теж не без його впливу потрапила сюди, на Анархай. Вона ще торік закінчила школу, не нашу, а іншу, і тепер працювала сакманницею — помічницею чабана.

— У нас на кошарі колодязна вода солона, — казала дівчина. — А я чула, що десь тут є дясерело. Мені й самій закортіло подивитись на живу воду та й ягнят понапувати, нехай і вони знають, яка вона, справжня вода. От вирощу їх, здам до отари, а над осінь поїду вчитися в університет...

— Я теяс думаю згодом учитись, — сказав я. — Тільки я по механізації піду. Мене ж послали сюди працювати коло трактора,

а це так... — показав я на бочку, — тимчасово допомагаю... Повинні прислати іншого водовоза...

Ну це вже я дарма, звісно, ляпнув, просто сам не помітив, як зірвалося з язика. Від сорому мені стало страшенно жарко, та одразу я й похолов:

— Ге-ей, академіку, морду наб'ю-у-у! — долинув здалека ненависний Абакірів голос.

— Ой, та й забалакався ж я!

— Що там таке? — пе збагнувши, в чому річ, спитала дівчина.

— Та це так, — пробурмотів я, червоніючи. — Воду треба везти.

Дівчина погнала овець своєю дорогою. А він, Абакір, стоячи на кабіні трактора в далекому кінці загону, горлав на всю глотку, розмахуючи кулаками.

— Та їду я, їду! Вгамуйся ти! Не можна ж кричати при сторонніх! — прошепотів я в розпачі і погнав коня навскач.

Вода в бочці бовталася, вихлюпувалась, раз у раз обдаючи мене з голови до ніг. Ну й нехай! Хай там не залишиться ані краплі! Не можу я більше терпіти отаке знущання!

Абакір сплигнув з кабіни і, як і того разу, знову кинувся до мене. Я осадив коня.

— Якщо ти так кричатимеш, я покину роботу і піду звідси! Він розгубився від несподіванки, а потім присвиснув і матірно

вилаяв мене.

— Без тебе, шмаркатого академіка, був Анархай і тепер не провалиться, хай він згорить! Катай собі геть звідси, забирайся додому! Теж мені ще огризатися здумав, студент-безштанько!

Я скочив з повозки, закинув батіг за трактор і пішов.

— Стій, Кемелю! Не можна ж так! Куди ти, зупинись! — закричала мені вслід Каліпа.

Та це тільки підстьобнуло мене, і я почимчикував ще швидше.

— Не затримуй, нехай забирається геть! — донісся до мене Абакірів голос. — Обійдемося!

— Недолюдок ти, звірюка, а не людина, що ти наробив! — соромила його Каліпа.

Я ще довго чув, як вони там кричали й лаялися.

Не уповільнюючи ходи, я йшов усе далі й далі. Мені було все одно куди йти. Нікого, ані єдиної душі не було навкруги, і шлях передо мною був відкритий на всі боки. Я поминув джерело, польовий стан, пройшов попід пагорком, там, де стояла кам'яна баба. Сердито посміхаючись, вона провела мене порожнім чорним поглядом і залишилася стояти, важко вросла в землю, як стояла багато віків.

Я йшов, ні про що не думаючи. У мене було тільки одно бажання: піти, піти звідси якомога швидше, і нехай цей проклятий Анархай милується моїми п'ятами.

Пусто, байдужно стелився передо мною степ. Всі пагорби, косогори, виярки — все навкруги до нудоти схоже було одне на одне. Хто створив цю мертву, сумну одноманітність? Чому я, скривджений і зневажений, мушу міряти ці нескінченні сиві простори гіркого полину? Куди не глянь — всюди бездиханна пустеля. І що, спитати б, потрібно тут людині? Хіба мало їй місця на землі? Мої ранкові мрії здалися мені аж смішними — такими безглуздими.

"От тобі й розкішний полиновий степ, от тобі й країна Анархай!" — висміював я сам себе, відчуваючи всією істотою своєю власне безсилля, безпритульність і пригніченість.

Надо мною було височенне небо, навкруги розстилалася ве-личезна-величезна земля, і сам я здався собі таким малесеньким, самотнім чоловічком в стьобаній фуфайці, кирзових чоботях і зношеній вицвілій кепочці, що забрів сюди не знати звідки.

Так я і йшов. Ні дороги, ні стежки. Я просто йшов собі. "Вийду десь до залізничного насипу, — думав я, — піду по шпалах, а на якому-небудь роз'їзді причеплюся до товарняка... Поїду до людей..."

Коли у мене за спиною почувся тупіт і форкання коня, я навіть не оглянувся. Це Сорокін. Крім нього нікому. Зараз почне дорікати, буде упрошувати, але — до біса! — не повернуся, навіть не подумаю.

— Зупинися! — неголосно гукнув мене Сорокін.

Я став. Сорокін під'їхав на спітнілому коні. Мовчки подивився на мене синіми пильними очима з-під вицвілих брів, сунув руку в польову сумку і витяг червоний листок — мою комсомольську путівку, яку я з такою гордістю вручив йому в день

приїзду.

— На, цього не можна залишати, — спокійно подав він мені путівку.

В його погляді я не помітив ні докору, ні зневаги. Він не осуджував і не жалів мене. Це був серйозний погляд людини, обтя-женої багатьма справами, давно звиклої до всяких несподіванок. Сорокін втер долонею стомлене, заросле рудуватою щетиною обличчя.

— Коли на роз'їзд"— бери трохи праворуч, он понад тією улоговиною, — показав він мені і, повернувши коня, повільно поїхав назад.

Я ошелешено дивився йому вслід. Чому він не вилаяв мене, чом не став умовляти? Чого він так стомлено сидить на своєму понурому коні? Сім'я — жінка й діти — десь далеко, а він тут сам роками кружляє по степу. Що він за людина, що тримає його в пустельному Анархаї?

Сам не розумію чому, але я повільно побрів за ним.

Увечері ми всі зібралися в юрті. Всі мовчали. Було тихо, тільки сухо потріскувало багаття. В усьому винен був я. Розмова ще не починалася, але судячи з того, що обличчя у Сорокіна було похмуре, напружене, він збирався щось сказати.

— Ну, то як же бути? — промовив нарешті Сорокін, ні до кого не звертаючись.

— А що, хіба на Анархай потоп насувається? — єхидно озвався Абакір.