— Ну гаразд, — погодився я.
Абакір пішов до трактора, погладжуючи обважнілу кишеню.
Ми рушили далі. Я думав про те, як повезу свою знахідку вчителеві Алдіярову на спогад. У нього зібрано багато таких штучок. І він, звичайно, розкаже в зв'язку з моєю знахідкою що-не-будь цікаве. Потім я стомився і забув про своє золото. Мені дошкуляв нерівномірний рух трактора. Якось дивно вів зараз Абакір машину: то нерішуче притишував хід, то рвав з місця, оглушаючи мене ревом мотора. Чорний дим виривався з вихлопної труби і стелився мутною, чадною хмарою на ріллі, ліз під плуг і лемеші.
Так працювали ми до кінця дня. Сонце сіло, але було ще видно. Абакір кілька разів оглядався через плече з кабіни, кидаючи на мене якісь невиразні погляди. Та ось він зупинив трактор.
— Йди сюди! — Він махнув мені рукою.
Я поліз у кабіну. Абакір був блідий, очі у нього розгублено бігали. Втираючи піт з лоба, він сказав крізь шум мотора:
— Докричатися не було сил. Ти йди встанови важелі, а потім вертайся, сідай поводи сам трохи. Нездужається мені, погано чогось. Я пройдуся на повітрі, може, полегшає...
— Іди, йди! — відповів я.
Доки я збігав до плуга і повернувся, Абакір уже зійшов на землю. Він весь якось одразу померх, немовби злиняв. Мовчки почвалав він убік, дуже зсутулившись.
"Та він, здається, тяя;ко заслаб. З животом, мабуть, не гаразд, он як схопило", — подумав я і, ввімкнувши зчеплення, зрушив трактор з місця.
Трактор пішов рівним, напруясеним ходом. Знову він був підвладний моїй волі. Як і кожного разу, я хвилювався, намагаючись точно керувати машиною. Я розвернувся в кінці загопу і пішов у зворотний бік. Присмерк уже спадав на землю, потягло прохолодою. "Ще два круги, і треба вмикати фари", — подумав я, вдивляючись наперед себе. Попереду, вздовж косогору, хтось швидко віддалявся. Дійшовши до сідловини, людина збігла вниз і зникла. Я побачив лише її спину. Це був Абакір. Що з ним? Куди він побіг? Мабуть, побачив щось. Доїхавши до середини поля, я висунувся з кабіни і підвівся на хвилинку, але Абакіра не побачив. Куди він дівся? Він же хворий. Дивно. Я зупинив трактор і перевів мотор на малі оберти.
— Абакі-іре! — крикнув я. — Абакі-іре!
Він не озивався. Тоді я зовсім заглушив мотор, щоб було чутніше.
— Абакі-іре! Де ти? Озовися! — волав я в степ. Але затінені передвечірні ували мовчали. *
А що як йому погано? Мені уявилося, що він, скорчившись, валяється на землі і не може розігнутись. Я сплигнув з трактора і щодуху побіг. Перевалив через сідловину, оглядівся... Нікого нема. Вибіг на високий пагорок і звідси побачив Абакіра, він ішов рівниною і був уже далеко.
— Абакіре! Куди ти? — кричав я, але він не оглядався, а незабаром і зовсім зник з очей, наче провалився крізь землю.
Я постояв ще трохи і нерішуче повернув назад. В небі блідими плямами мерехтіли останні відблиски заходу сонця. Хмура пітьма лягала на горби та рівнини.
Я йшов збентежений і розгублений. Дивною і незвичною раптом здалася мені ця причаєна, сумна тиша. Степ мовби прислухався до моїх кроків, до моїх думок. А думав я про Абакіра. Коли я розповідав про те, що в цих краях насправді було, він знущався з мене, не вірив. А тут, коли я нафантазував з цим злощасним золотом, він і розум втратив... Ні. Такі розуму не втрачають! Він, видно, це давно задумав і навіть не раз казав про це, та тільки так, начебто страхав Сорокіна. Адясе всіх він тут ненавидів, з усіма перелаявся, бився. А Каліпа? З нею ж більш за все йому хотілося розв'язатись. На якого біса вона йому, вагітна, з її коханням! І все-таки за тиждень до получки він би не втік. А так що йому — вчора одержав грошенята, й чималі, він їх ніколи в юрті не залишав, завжди держав при собі, значить, задарма небагато попрацював, всього днинку, та ще раптом виявиться, що й знахідка — золото...
Мої думи перервав голос Каліпи:
— Абакі-іре! Кемелю! Де ви?
Вона привезла нам в бідонах воду для роботи вночі.
— Куди ви поділися? — стривожено зустріла мене Каліпа. — Аж моторошно стало. Жду, жду, трактор стоїть, а вас нема!
Що я мав відповісти їй? Сказав правду:
— Абакір утік. Покинув роботу.
— А... чому... чого? — запинаючись спитала вона.
— Не знаю.
Про золото я нічого не сказав, мені було соромно за Абакіра.
— Значить, пішов?.. — Помовчавши, вона рвонула з повозки бідон і важко опустила його на землю.— Нащо ж вожу я цю воду? — розгублено проговорила вона, ні до кого не звертаючись.
Я поніс бідон до" радіатора, а Каліпа припала лицем до кабіни і гірко заплакала.
Мені стало не по собі. Я не знав, як утішити її.
— Моя;е, ще вернеться,— непевно промимрив я, обернувшись до Каліпи.
— Та не про пг>ого я, — схлипнула вона і різко повернула до мене мокре від сліз лице. — Вірила, мріяла! А в що вірила? Про що мріяла? — зойкнула вона раптом з такою болісною, дзвінкою силою, що навіть у порожньому степу їй відгукнулася стогнуча луна. — Думала, парубок роботящий, думала, минеться в ньому зло. Добром, любов'ю хотіла одігріти його душу. А він? Та що вже там казати... Кінь теж працює, а тільки людина — вона й е людина, душа в ній перш за все... Тоді їй праця на щастя, тоді й діло щось важить... А він, він не зрозумів нічого. Який був, такий і пішов. Прикро мені, якби хто знав, ох, як прикро!
Я мовчав, пригнічений і засмучений. Мені було жаль Каліпу, боляче за неї. Не розумів я, як вона могла покохати таку людину... Та якби Абакір знав, коли б розумів, яке справжнє щастя втратив він сьогодні, пішовши від Каліпи, то не вона, а він завив би, як вовк у зимову холоднечу.
Каліпа сіла на повозку і мовчки поїхала.
Спокійно спав Анархайський степ. Звідкись віддалеки, коливаючись і перекочуючись по волотях полину, долинув низом ледь чутний паровозний гудок. Можливо, Абакір їхав уже, підчепившись до товарняка?.. Ну й котися геть, сволото, туди тобі й дорога! Не загине Анархай, і ми без тебе обійдемося..
Більше я ні про що не хотів згадувати. Треба було братися
до діла. Я довго бився, поки трактор не заторохкотів, лякаючи нічну пітьму. Я сів у кабіну і ввімкнув фари.
Тепер я відповідав за все. І мені раптом дуже захотілося, щоб поруч зі мною опинилася зараз моя мила дівчина з чубчиком і щоб вона повірила мені, що буде, буде в цьому дикому полиновому степу прекрасна країна Анархай.