* * *
— Я ненавиджу Флоренцію, де ти був таким нещасним, — мовила Ванда, коли я бажав їй на добраніч. — Я хочу негайно поїхати звідси геть, уже завтра... Будь такий ласкавий, напиши за мене декілька листів, а доки писатимеш, я пощу до міста, попрощаюся зі знайомими. Гаразд?
— Ясна річ, моя кохана, добра дружино...
* * *
Рано-вранці вона постукала в мої двері й поцікавилася, чи добре я спав. її люб'язність була справді зворушливою. Я ніколи не думав, що ніжність так їй личить...
її не було понад чотири години. Я давно вже понаписував усі листи, сиджу на галереї і дивлюся на дорогу — чи не з'явиться вдалині її бричка. Я трохи хвилююся за неї, та, бачить Бог, я не маю більше жодного приводу для сумнівів чи страхів. Однак на душі чогось важко, і я нічого не можу з цим вдіяти. Можливо, це страждання минулих днів кидають тінь...
* * *
А ось і вона — променіє щастям, вдоволенням.
— То що — усе так, як ти хотіла? — запитав я, ніжно цілуючи їй руку.
— Так, серденько! — відказує вона. — Ми від'їжджаємо сьогодні вночі. Допоможи мені спакувати валізи.
* * *
Надвечір вона просить мене власноруч відвезти листи на пошту. Я беру її бричку і за годину повертаюся.
— Господиня питала за Вами, — каже, усміхаючись, чорношкіра служниця, коли я піднімаюся мармуровими сходами до будинку.
— Хтось приїжджав?
— Ніхто, — відповідає схожа на чорну кішку мулатка, сідаючи на сходинку.
Я поволі минаю залу й зупиняюся перед дверима її спальні.
Чому мені затерпає серце? Я ж такий щасливий...
Тихо відчиняю двері, відгортаю портьєру. Ванда лежить на канапі і, здається, не помічає мене. Яка ж вона гарна в сукні з сіро-сріблистого шовку, який огортає її розкішне тіло, звабливо оголюючи ніжні перса та руки. Волосся перехоплене чорною оксамитовою стрічкою. У коминку палає яскравий вогонь, червоно світить лампадка — уся кімната немов купається в крові.
— Вандо! — окликаю я її.
— О, Северине! — радісно вигукує вона. — Я чекала тебе з таким нетерпінням! — вона зістрибує з канапи й обіймає мене, потім знову опускається на пишні подушки, хоче притягнути мене до себе, я ж м'яко зісковзую до її ніг і кладу голову їй на коліна.
— Чи знаєш, що я нині дуже закохана в тебе? — шепоче вона, відгортаючи пасмо волосся з мого чола і цілує мені очі.
— Які гарні ти маєш очі, вони завжди найбільше подобалися мені в тобі, але сьогодні я просто хмелію від них... Млію... — Ванда потягається чудовим тілом і ніжно підморгує мені з-під примружених вій. — А ти... ти холодний... ти обіймаєш мене, наче якийсь цурпалок... Ось зажди-но, я тебе розворушу й закохаю по-справжньому! — вигукнула Ванда і знову улесливо та ніжно припала до моїх уст. — Я тобі більше не подобаюся... Мушу знову стати до тебе жорстокою... Щось я надто добра до тебе сьогодні! А знаєш що, дурнику, я тебе трохи відшмагаю...
— Дитинко...
— Я так хочу!
— Вандо!
— Ходи, дай-но я тебе зв'яжу... — вела вона далі, весело застрибавши кімнатою. — Я хочу бачити тебе по-справжньому закоханим, розумієш? Ось мотузки... Ось тільки чи зумію я іще...
Ванда заходилася в'язати мені ноги, потім міцно скрутила за спиною зап'ястя, а тоді й руки, немов якомусь злочинцеві.
— Ось так, — тішилася вона. — Ще можеш поворухнутися?
— Ні.
— Чудово!
Потім вона зробила з товстої мотузки зашморг і накинула його мені через голову, пропустила попід мотуззям на спині до стегон, стягнула вузлом і отак прив'язала мене до колони.
Тієї миті мене охопив незбагненний жах.
— Мені здається, наче мене мають стратити, — мовив я ледь чутно.
— Сьогодні ти й скуштуєш батога сповна! — крикнула Ванда.
— Але одягни хутряну кацабайку, будь ласка, — попросив я.
— Це я радо зроблю тобі на догоду, — погодилася Ванда, принесла кацабайку, усміхаючись, одягнула її, а тоді стала переді мною зі схрещеними на грудях руками, дивлячись на мене з-під примружених повік. — Знаєш історію про бика Діонісія? — запитала вона.
— Щось ледь пригадую... А що таке з тим биком?
— Один придворний винайшов для правителя Сіракуз нове катівське знаряддя — залізного бика, у якого садили засудженого на смерть, самого ж бика обкладали велетенським багаттям. Розпачливий крик засудженого у розжареному череві нагадував рик бика. Діонісій милостиво усміхнувся винахідникові і, щоб негайно випробувати знаряддя, звелів замкнути в череві залізного бика самого майстра. Дуже повчальна історія...
Це ти привив мені егоїзм, пихатість та жорстокість і ти станеш їхньою першою жертвою. Я направду одержую втіху від усвідомлення своєї влади над людиною, яка думає і почуває так само, як я; над чоловіком, який духовно та фізично перевершує мене, а понадто над чоловіком, який мене кохає.
Чи ще мене кохаєш?
— До нестями! — скрикнув я.
— То ліпше! То більше насолоди зазнаєш від того, що я тобі наготувала.
— Що ти надумала? — запитав я. — Я тебе не розумію. У твоїх очах сьогодні, справді, виблискує жорстокість, а ти сама надзвичайно вродлива, справжня Венера в хутрі.
Нічого не кажучи, Ванда заклала мені руки на потилицю і поцілувала. Мене вмить знову охопив фанатичний шал.
— То де батіг? — нетерпляче запитав я. Ванда засміялася і відійшла на два кроки.
— То ти неодмінно хочеш скуштувати батога! — вигукнула вона, пихато тріпнувши головою.
— Так!
Раптом Вандине обличчя невпізнанно змінилося, наче спотворилося люттю — тієї миті вона навіть видалася мені огидною.
— То відшмагайте його! — голосно крикнула вона.
Несподівано з-поза заслони її ложа-шатра виткнув свою чорняву кучеряву голову красень-грек. Спершу я закляк, онімів. Ситуація видавалася комічною у своїй жахливості. Я би й сам розреготався, якби вона не була водночас розпачливо сумною та принизливою для мене.
Реальність перевершила мої фантазії. Мені похолола спина, коли я побачив свого суперника у високих чоботях для верхової їзди, вузьких білих рейтузах, ошатному оксамитовому камзолі — я не міг відірвати погляду від його атлетичної статури.
— Ви й справді жорстока, — мовив він, обертаючись до Ванди.
— Та ні, лиш жадібна до насолоди... — відповіла вона з моторошним гумором. — Лише насолода сповнює сенсом буття. Тому, хто уміє насолоджуватися, важко розлучатися з життям, а хто страждає та поневіряється, вітає смерть, наче ліпшого друга. Хто прагне насолоди, мусить життя сприймати весело — в античному дусі — і не боятися зазнавати утіх коштом інших, не мати милосердя до інших; сміливо запрягати їх до своєї брички, до свого плуга, наче тяглових тварин; чуттєвих, ось як він, людей, що прагнуть насолоди, обертати на своїх рабів, використовувати їх на свою користь, собі на радість без каяття і не запитувати, чи це