— І пригрозив відшмагати тебе? Ванда мовчала, потупивши очі.
— Гай-гай, — сказав я з гірким глумом. — Ти боїшся його, Вандо! — я кинувся їй до ніг і схвильовано обняв за коліна. — Я нічого не хочу від тебе, зовсім нічого, лише завжди бути поряд, бути твоїм рабом... Псом, зрештою...
— Знаєш, ти мені надокучив, — безбарвним, апатичним голосом мовила Ванда.
Я підхопився на ноги. Усе в мені нуртувало.
— Таке поводження вже не жорстокість, а ницість! — сказав я, карбуючи кожне слово.
— Про це вже написано у Вашому листі, — відповіла Ванда, пихато пересмикнувши плечима. — Інтелектуальні^ людині не пасує повторюватися...
— Що ти собі дозволяєш? — зірвався я на крик. — Як це має називатися?
— Я могла б тебе приборкати, — мовила Ванда насмішкувато, — але цього разу віддам перевагу словам, а не батогові. Ти не маєш права звинувачувати мене. Хіба я не була щохвилини, щомиті чесною супроти тебе? Хіба я тебе не застерігала? Та ще й не раз! Хіба не кохала тебе щиро та пристрасно? Хіба втаїла вщ тебе, як небезпечно мені упокорюватися, віддаватися мені на поталу? Хіба не казала, що сама хочу бути приборканою? Але ти наполіг на своєму, захотів стати моєю іграшкою, моїм рабом! Ти вважав найвищою насолодою жорстокість своєї пихатої господині, яка б топтала тебе ногами і шмагала батогом. То чого ти тепер від мене хочеш?
У мені дрімали загрозливі нахили, це ти їх вперше розбудив, і якщо я зараз відчуваю задоволення, катуючи тебе й знущаючись з тебе, то винен у цьому тільки ти сам. Ти зробив з мене таку, якою я стала, а ти — слабак і нікчема — настільки боягузливий, що смієш звинувачувати мене у своїх бідах.
— Так, я винен, — визнав я. — Але хіба я недостатньо постраждав за це? То може, досить уже, припини цю жорстоку гру!
— Я також цього прагну, — відповіла вона, глянувши на мене дивним, нещирим поглядом.
— Вандо! — зойкнув я. — Не доводь мене до крайнощів! Ти ж бачиш, я знову став чоловіком!
— Солом'яний вогонь, — погордливо пирхнула вона, — спалахує на мить яскравим полум'ям і відразу ж гасне... Гадаєш мене залякати? Не сміши людей! Якби ти був чоловіком, за якого я тебе мала спочатку, — серйозного, вдумливого, суворого — я б вірно тебе кохала і стала твоєю дружиною. Жінці потрібний чоловік, біля якого вона би почувалася, мов за кам'яною стіною; такого ж, як ти, котрий добровільно підставляє свою спину, щоб жінка могла поставити на неї свої ніжки, можна використати лише за цікаву забавку, а потім, коли забавка надокучить, викинути її геть.
— Тільки спробуй викинути мене! — пригрозив я з погордою. — Забавки бувають небезпечними...
— Не провокуй мене! — очі Ванди спалахнули недобрим вогнем, щоки розпашілися.
— Якщо я не володітиму тобою, то й ніхто інший не володітиме! — мені аж горло перехопило від люті.
— З якої п'єси ця сцена? — глумилася Ванда, а тоді схопила мене за груди, пополотнівши умить від гніву. — Не провокуй мене, кажу! Я не жорстока за натурою, але я й сама не знаю, на що здатна, і чи знатиму міру...
— Що жахливішого могла би ти вчинити, аніж взяти його собі за коханця, за мужа? — відрізав я, щораз більше розпалюючись.
— Зробити тебе його рабом! — швидко відповіла Ванда. — Хіба ти не належиш мені? Хіба не було угоди? Та годі... Для тебе ж буде невимовною насолодою, коли я звелю тебе зв'язати і скажу йому: "Роби з ним усе, що заманеться!"
— Та ти не при своєму розумі, жінко! — закричав я.
— Я цілком при своєму розумі, — відповіла вона спокійно. — Востаннє застерігаю тебе: не чини мені опору. Тепер, коли я зайшла так далеко, я можу зайти ще далі... Я відчуваю до тебе своєрідну ненависть, я могла би зі справжньою втіхою дивитися, як він шмагає тебе до смерті, але я поки що стримуюся, ще стримуюся...
Майже не тямлячи себе, я схопив Ванду за руки і кинув на підлогу так, що вона упала навколішки мені до ніг.
— Северине! — скрикнула вона, на її обличчі вимальовувалися лють і страх водночас.
— Я уб'ю тебе, якщо станеш його дружиною! — пригрозив я, голос хрипко й приглушено вирвався з моїх грудей. — Ти моя, я тебе не відпущу, я кохаю тебе! — я обхопив її за стан, міцно притиснув до себе й правою рукою мимоволі потягнувся за кинджалом, який стримів у мене за паском.
Ванда упилася в мене спокійним, незбагненним поглядом великих очей.
— Отаким ти мені подобаєшся, — незворушно мовила вона. — Тепер ти справжній чоловік, і цієї миті я розумію, що ще кохаю тебе...
— Вандо... — від зворушення мені виступили на очах сльози. Я укрив поцілунками її вродливе личко, а вона... вона раптом вибухнула голосним реготом:
— То ти вже переситився своїм ідеалом? Задоволений мною?
— Що?.. — затнувся я. — Сподіваюсь, ти жартуєш...
— Та ні, не жартую, — весело відповіла вона. — Не жартую, що кохаю тебе, тебе і більше нікого, маленький, довірливий дурнику! А ти навіть не помічав, що все було тільки грою; не помічав, як важко бувало мені заносити на тебе батога, тоді як мені
жадалося взяти твою голову в долоні й обціловувати твоє обличчя. Але тобі вже досить, правда? Я виконала свою страхітливу роль ліпше, аніж ти сподівався. Може, тепер щасливо обіймеш свою маленьку розумненьку дружиноньку? Правда ж? І ми заживемо розсудливим життям...
— Ти станеш моєю дружиною! — щастя переповнювало мене.
— Так, твоєю дружиною, коханий, вірний мій муже... — прошепотіла Ванда. — Тепер ти знову станеш моїм коханим Севери-ном, моїм чоловіком...
— А він? Ти його більше не кохаєш? — запитав я схвильовано.
— Як ти міг повірити, що я покохаю такого брутального чоловіка? Але ти був цілком засліплений... я боялася за тебе...
— Я ледь не наклав на себе руки через тебе...
— Справді? Ах! Я тремчу від самої лише думки, що ти вже входив в Арно...
— Але ти мене врятувала, — ніжно сказав я. — Ти наче витала над хвилями й усміхалася мені... Твій усміх повернув мене до життя...
* * *
То було дивне відчуття — тримати її у своїх обіймах; вона ж мовчки горнулася до моїх грудей, дозволяла себе цілувати й ніжно усміхалася. Мені здавалося, ніби я раптом виринув зі своїх ли-хоманних фантазій, або, наче той потерпілий після кораблетро-щі, що довгі дні змагався з хвилями, котрі щомиті загрожували його поглинути, нарешті вибрався на суходіл.