На ній був костюм для гри в гольф, і, пам'ятаю, вона нагадувала мені добре зроблену журнальну картинку: трохи визивно піднесене підборіддя, волосся кольору осіннього листя, засмага на обличчі того самого відтінку, що й рукавички без пальців, які лежали на її колінах. Коли я скінчив, вона, не коментуючи почутого, сказала, що виходить заміж. Я не дуже повірив їй, хоч знав, що претендентів на її руку було більше ніж досить, але вдав здивованого. На мить у мене майнула думка — чи не роблю я помилки? Та знову швидко перебравши в пам'яті все, що було, я підвівся, щоб попрощатись.
— Але так чи так, а ти мене кидаєш,— несподівано сказала Джордан.— Власне, кинув ще тоді, по телефону. Тепер мені вже байдуже, але тоді це було щось нове для мене. Я навіть трохи розгубилася.
Ми потисли одне одному руки.
— До речі,— додала вона.— Пригадуєш, у нас із тобою була розмова про те, як треба водити машину?
— Щось таке було.
— Ти сказав тоді, що поганому водієві щастить доти, доки назустріч йому не трапиться інший поганий водій. Тож саме так зі мною і сталося, правда? Аж дивно, як я могла так помилитися. Я вважала тебе людиною чесною і прямою. Мені здавалося, що в глибині душі ти пишаєшся з цього.
— Мені тридцять років,— відповів я.— Вже п'ять років, як я вийшов із того віку, коли можна брехати собі й називати це чесністю.
Вона не відповіла. Злий, напівзакоханий у неї і страшенно засмучений, я обернувся й пішов геть.
Якось надвечір, наприкінці жовтня, я побачив на П'ятій авеню Тома Б'юкенена. Він ішов попереду своєю швидкою, напористою ходою, трохи розвівши лікті, наче готовий відкинути будь-яку перешкоду, і повертаючи голову то праворуч, то ліворуч, рухом її виказуючи неспокій очей. Я вповільнив крок, щоб не наздогнати його, але в цю мить він зупинився і, насупивши брови, почав розглядати вітрину ювелірної крамниці. Раптом він помітив мене й пішов назустріч, простягаючи руку.
— Що сталося, Ніку? Ти не хочеш вітатися зі мною?
— Не хочу. Ти знаєш, що я про тебе думаю.
— Ти збожеволів, Ніку! — вигукнув він.— Ти просто збожеволів. Я не розумію, про що йдеться.
— Томе,— спитав я,— що ти сказав того дня Вільсону?
Він мовчки втупився в мене очима, і я зрозумів, що мій здогад щодо тих трьох нез'ясованих годин був правильний. Я обернувся й пішов геть, але він наздогнав мене й схопив за плече.
— Я сказав йому правду! — мовив він.— Він прийшов, коли ми спаковувалися в дорогу, я звелів лакеєві сказати йому, що нас нема вдома, і тоді він спробував прорватися нагору. Він так оскаженів, що застрелив би мене, якби я йому не сказав, чия то була машина. Він весь час тримав руку на револьвері в кишені.— В голосі Тома раптом заклекотіла лють.— I що з того, що я сказав йому? Того типа куля однаково б знайшла, рано чи пізно. Він замилив очі і тобі, й Дейзі, але насправді це був бандюга! Переїхав Міртл, як ото собаку, і навіть не зупинився.
Мені нічого було відповісти на це, бо я не міг навести один і єдиний довід — що це неправда.
— А мені, гадаєш, не тяжко було? Хоч вір, хоч не вір, а коли я пішов відмовлятися від квартири й побачив на буфеті оту кляту бляшанку із собачими галетами, я сів і заплакав, як мала дитина. Господи, й досі, як згадаю...
Я не міг ні простити йому, ні поспівчувати, але я зрозумів, що він вважає свій вчинок виправданим. В усьому цьому було стільки недбалості, стільки безглуздя! Вони були недбалі люди, і Том, і Дейзі, вони ламали речі й людей, а тоді тікали й ховалися в безмежжі свого багатства, чи нерозважності, чи ще чогось такого, що тримало їх разом, полишаючи іншим прибирати за ними...
Врешті я подав йому руку; в мене раптом виникло почуття, ніби я розмовляю з дитиною,— а коли так, то смішно було б упиратись. I він пішов до ювелірної крамниці купувати перлове намисто чи, може, тільки пару запонок, позбувшись незавжди моїх провінційних нотацій.
Коли я виїжджав, особняк Гетсбі стояв ще порожній — трава на його газонах скошлатилася так само, як на моєму. Один з місцевих водіїв таксі, проїжджаючи повз браму, щоразу на хвилину зупинявся й показував пасажирам на будинок за нею; можливо, саме цей водій відвозив Дейзі та Гетсбі до Іст-Егга тієї ночі, коли сталося нещастя, і, можливо, він потім вигадав власну небилицю з цього приводу. Мені не хотілося вислуховувати її, і, вертаючись зі станції, я завжди обминав його машину.
Суботні вечори я проводив у Нью-Йорку, бо спогади про бучні свята Гетсбі були ще надто живі в моїй пам'яті, мені й досі весь час вчувалося приглушене відлуння музики й сміху з його саду й шурхіт автомобільних шин на під'їзній алеї. Якось пізно ввечері я й справді почув, як до особняка під'їхала машина, й побачив світло фар на фасаді. З'ясовувати я не став, вирішивши, що це, мабуть, прибув з другого кінця світу запізнілий гість, не знаючи, що свята скінчилися.
Ввечері напередодні від'їзду, спакувавши речі й віддавши ключ від своєї машини її новому власникові-бакалійнику, я пішов востаннє подивитися на те величезне недоладне домисько. На білих сходах якийсь хлопчик надряпав уламком цеглини сороміцьке слово, і воно чітко вирізнялося у світлі місяця; я стер його, човгаючи підошвою по каменю. Потім я зійшов на берег і простягся на піску.
Майже всі багаті вілли понад берегом були вже безлюдні, й темряву порушувала тільки примарна світляна пляма від порома, що плив через протоку. I в міру того, як місяць підбивався вище, обриси тих непотрібних споруд розмивалися й танули, і перед моїми очима поставав стародавній острів таким, яким побачили його колись голландські моряки,— незаймане зелене лоно Нового Світу. Його дерева, що потім зникли, дерева, що поступилися місцем будинкові Гетсбі, шелестом своїм навіяли колись останню і найвищу людську мрію; певно, на одну коротку, зачаровану мить людина затамувала подих перед новим континентом, мимоволі замилувавшись красою, якої вона не розуміла й не шукала, опинившись востаннє в історії віч-на-віч з чимось рівноцінним усій закладеній у ній здатності дивуватись і захоплюватися.
А потім до тих невеселих роздумів про давній незнаний світ додалася думка про Гетсбі, про те, з яким захопленням він уперше розрізнив зелений вогник на причалі перед домом Дейзі. Він здолав довгу путь до цих блакитних газонів, і йому, мабуть, здавалося, що тепер, коли до його мрії рукою подати, ніщо вже не завадить йому впіймати її. Він не знав, що вона вже залишилася позаду, десь у темному безмежжі за цим містом, там, де під нічним небом розстелилися землі Америки.