— Ех, старі ми, старі,— зітхнула Дейзі.— Були б молоді — посхоплювалися б і пішли танцювати.
— Згадай про Білоксі,— застерегла її Джордан.— Де ти з ним, власне, познайомився, Томе?
— З Білоксі? — Він насилу відірвався від своїх думок.— А я не був з ним знайомий. Це приятель Дейзі.
— Нічого подібного,— заперечила вона.— Я його доти і в очі не бачила. Він приїхав в одному вагоні з вами всіма.
— Так, але відрекомендувався він як твій знайомий. Сказав, що виріс у Луїсвіллі. Ейса Берд привів його на перон в останню мить і спитав, чи не знайдеться для нього місце у вагоні.
Джордан усміхнулась.
— Певно, він просто вирішив на дурняка проїхатися додому. Мені він розповідав, ніби був у вас у Йєлі старостою курсу.
Ми з Томом здивовано перезирнулися.
— Білоксі?
— По-перше, у нас взагалі не було ніякого старости...
Гетсбі нервово постукав носаком черевика по підлозі, й Том раптом повернувся до нього.
— До речі, містере Гетсбі, ви начебто випускник Оксфордського університету?
— Не зовсім так.
— Але ви начебто навчались там?
— Так, я там навчався.
Пауза. Потім — голос Тома, явно недовірливий, глузливий:
— Певно, ви там навчалися в той самий час, коли Білоксі був у Йєлі.
Знову пауза. Офіціант постукав і ввійшов, несучи потовчену м'яту й лід, але навіть його "прошу" й тихий рип дверей, що зачинилися за ним, не порушили тиші. Бо зараз, нарешті, мала розв'язатись одна з найбільших загадок Гетсбі.
— Я вже сказав вам: так, я там навчався.
— Це я чув, але мені хотілося б знати, коли саме.
— В дев'ятнадцятому році. Я пробув там лише п'ять місяців. Тому я не можу вважати себе випускником Оксфорду.
Том озирнувся на нас — пересвідчитися, що ми поділяємо його недовіру. Але ми всі дивилися на Гетсбі.
— Після перемир'я деяким офіцерам було надано таку можливість,— вів він далі.— Право на вступ до будь-якого університету Англії чи Франції.
Мені закортіло підвестись і поплескати його по спині. Знову — вже вкотре — я сповнився цілковитої віри в нього.
Дейзі, тамуючи усмішку, підвелась і підійшла до столу.
— Відкоркуй пляшку, Томе,— звеліла вона,— я приготую тобі м'ятний коктейль. Вип'єш і забудеш, що пошився в дурні... Дивись, яка гарна м'ята!
— Зажди,— огризнувся Том.— Я хочу поставити містерові Гетсбі ще одне запитання.
— Запитуйте,— чемно сказав Гетсбі.
— Чому ви, власне, дозволяєте собі втручатись у моє родинне життя?
Гетсбі нарешті домігся свого — розмова пішла начистоту.
— Нічого він собі не дозволяє.— Очі Дейзі злякано перебігали з одного на другого.— Це ти собі дозволяєш. Будь ласка, тримай себе в руках.
— Он як? — скипів Том.— Це що ж тепер, мода така пішла — тримати себе в руках і милуватись, як містер Казна-Хто-Казна-Звідки залицяється до твоєї дружини? Е, ні, такого ви від мене не діждете... Я бачу, чим це пахне: сьогодні — геть сім'ю, родинні устої, завтра — під три чорти взагалі усе, і нехай чорні одружуються з білими!
Розпалений власним маячним ораторством, він уже почував себе самотнім захисником останньої барикади цивілізації.
— Здається, ми тут усі білі,— пробурмотіла Джордан.
— Я, звісно, не те, що інші,— популярністю похвалитися не можу. Я не влаштовую бучних бенкетів. А в наш час хто має друзів? Тільки той, хто робить зі свого дому хлів.
Хоч який я був злий — а він усіх нас розізлив,— мене мимоволі брав сміх щоразу, як він виголошував якусь нову сентенцію. Це таки кумедно — коли на твоїх очах гульвіса перевтілюється у святенника!
— А тепер послухайте, що я вам скажу, друже...— почав Гетсбі.
Але Дейзі вгадала його намір.
— Ні, ні, не треба,— жалібно перепинила вона.— Слухайте, їдьмо всі додому, їдьмо, га?
— А й справді.— Я підвівся.— їдьмо, Томе. Нікому не хочеться пити.
— Я хочу знати, що має сказати мені містер Гетсбі.
— Ваша дружина вас не кохає,— сказав Гетсбі.— I ніколи не кохала. Вона кохає мене.
— Ви збожеволіли! — вигукнув Том.
Гетсбі, пополотнілий від хвилювання, зірвався на ноги.
— Вона вас ніколи не кохала, чуєте? — закричав він.— Вона пішла за вас тільки тому, що я був бідний і вона втомилася чекати. Це була жахлива помилка, та все одно вона ніколи не кохала нікого, крім мене!
Тут ми з Джордан спробували були піти, але Том і Гетсбі почали навперебій, один від одного наполегливіше, вимагати, щоб ми залишилися, мовби даючи зрозуміти, що їм нема чого приховувати від нас і що нам взагалі випало велике щастя — відчути на собі силу їхніх пристрастей.
— Сідай, Дейзі.— Том марно силкувався перейти на батьківський тон.— Про що зрештою ідеться? Я хочу почути все — від початку й до кінця.
— Я вже сказав вам, про що йдеться,— мовив Гетсбі.— I триває воно вже п'ять років, тільки ви про це не знали.
Том рвучко обернувся до Дейзі.
— Отже, ти п'ять років зустрічалася з цим суб'єктом?
— Ні, ми не зустрічались,— відповів Гетсбі.— Зустрічатися ми не могли. Але протягом усіх тих п'яти років ми кохали одне одного, друже, а ви не знали про це.
— I оце все? — Том по-пасторському з'єднав пучки своїх товстих пальців і відкинувся на спинку крісла.— Ви божевільний! — гримнув він.— Не знаю, що там між вами було п'ять років тому, до мого знайомства з Дейзі,— хоч, їй-богу, мені невтямки, як ви спромоглися навернутись їй на очі, хіба що доставляли на кухню продукти з бакалійної крамниці. Але решта — то все брехня, мерзенна брехня. Дейзі кохала мене, коли ми одружувались, і кохає мене тепер.
— Ні,— похитав головою Гетсбі.
— А я кажу — кохає. Просто з нею трапляється: навигадує собі всякого і зопалу утне дурницю.— Він мудро покивав.— А головне, і я її кохаю. Я не святий, буває, що й побавлюся трошки, й попустую, але врешті я завжди повертаюся до Дейзі й кохаю тільки її одну.
— Який же ти гидкий,— сказала Дейзі. Вона обернулася до мене, голос її зазвучав на октаву нижче, і кімната, здавалося, сповнилася зневаги, що бриніла в ньому.— Ти знаєш, чому нам довелося виїхати з Чікаго? Ні? Дивно, що ніхто досі не потішив тебе розповіддю про те, як він там "трошки побавився".
Гетсбі підійшов і став поряд неї.
— Не треба, Дейзі,— сказав він твердо.— Все це вже позаду й не має ніякого значення. Ти тільки скажи йому правду — скажи, що ніколи його не кохала,— і все це забудеться раз і назавжди.