Фронт поволі відсувався із заходу на схід і зупинився нарешті над річкою Стрипою. Тепер щодня в лісничівці було чути гупання гармат. Це гриміла австро-німець-ка артилерія.
Одного дня гарматні постріли пролунали цілком близько. Здавалось, що зразу за лісом. На лісничівці всі були стривожені. Одначе постріли швидко вмовкли, а через деякий час попри лісничівку проскочили візки з амуніцією і кілька солдатів.
Незадовго потім прийшли німецькі війська. Спершу з'явився патруль із шести чоловік. Вояки оточили хату, і один увійшов досередини. Говорив з ним Микола. Німець питав, чи не бачив російського патруля, чи не було козаків, які частини пройшли через ліс. Микола розказав, що знав. Патруль посидів кілька хвилин, вояки покурили, попили води і пішли по слідах відступаючих, а через годину-дві до лісу ввійшла велика військова частина. В помешканні лісничого зупинився штаб. Над лісом пролетів літак. По ньому почали стріляти з рушниць, і він зник, не кинувши бомб. Можливо, він не мав їх на своєму борту.
Увечері штаб і військо залишили лісничівку, вважаючи її, видно, непридатною зі стратегічних міркувань. Того ж самого вечора на лісничівці не дорахувались двох корів.
— От вам і наші! — сказав Микола, коли пастух Антошко розповів, як німці вкрали корів.
— Та то шубравці прокляті,—обурювався дід.— Вони завжди воювали і воюють грабованим, у своїй державі хліба не вистачає для всіх, так вони війни затівають! Держава, яка грабує, не може війни виграти,— зробив висновок дід.
Дід довго не умів сердитись, і жаль за втраченими коровами минув, але недовір'я до армії союзника Австрії та й до неї самої залишилось. З того часу, як сини дідові потрапили в полон, жили і працювали в Росії, симпатії діда переходили на її сторону.
Німці недовго затримались в новозайнятих місцях., Через кілька днів вони відступили на старі позиції.
Осінь і зима минули порівняно спокійно. Лісничівку ніхто особливо не турбував. Час від часу приїжджали солдати за дровами, за сіном, але це були рідкі випадки. Микола, як і раніше, ходив до лісу, читав книжки, одначе таке становище не задовольняло його. Незвичайні вакації тягнулись неймовірно довго. Молодші сестра і брат почали поволі самотужки опановувати курс шкільних занять, хоч непланово, несистематично. Настрій у всіх був пригнічений: війна набридла.
На східному фронті було більш-менш тихо, німці воювали на заході з французами; навесні шістнадцятого року австрійці пішли наступом на Італію, щоб "покарати" її за зраду; і справді, італійцям завдали великої поразки, а східного фронту не чіпали. Розрахунки німецько-австрійські були: покінчити з західними ворогами, а тоді кинутись на Росію і знищити її. Але ці розрахунки не справдились. На початку літа російська армія, відпочивши і так-сяк озброївшись, почала новий наступ. Швидким маршем росіяни зайняли усю Східну Галичину, Буковину і знов увійшли в Карпати. Російські солдати, що брали участь у наступі і, поранені, повертали назад, в тилові госпіталі, говорили, що коли б російська армія мала тоді достатню кількість снарядів, австрійці були б розгромлені вщент.
Однак не тільки недостача снарядів у російськім війську була причиною того, що австрійці утримались ще деякий час в бойовій придатності. Затяжка війни, суперечності серед вищого командування, нелади в інтендантстві, економічна розруха і, головне, великі втрати в людях викликали незадоволення серед народу. Почався швидкий зріст революційних настроїв серед населення і війська. Продовжувати війну стало важче, хоч при другій окупації Галичини і Буковини царський уряд узяв інший курс, ніж за першої окупації. Генерал-губернатором, замість Бобринського, призначено Тре-пова. У цього генерала політика була зовні дещо інакша, ніж у його попередника, але тепер стало гірше матеріально. Наближалась зима, в селах почався голод. Фронт вимагав продовольства, а його ставало щораз менше і в тилу, довіз його був важкий, залізниці перевозили зброю і поранених, отже, за все покутували прифронтові села. У них забирали за плату і безкоштовно все, що пощастило взяти, просто грабували. '
На лісничівці залишилось тільки дві корови, та й ті треба було ховати. Не стало свиней, гусей. Злидні підкрадались і до лісничівки.
—: Що ж будемо робити, пані? — питала Антошка, сидячи у кухні на лаві.— Як ще так довше потягне —. помремо з голоду.
Сиділа велика, важка, з лицем жовтим, одутлим, очі, підведені синцями, дивились мертвотно в одну точку.
— Повірите, ледве дійшла, ноги як колоди. А що буде взимі? Вона не за горами!
Баба поставила перед гостею велику полив'яну миску кулеші з молоком і великий шмат хліба. Антошка їла жадібно. Дивитись на неї було страшно.
— А як же твій Федь? —— питала бабуня.
— Все голодний,—говорила Антошка в перервах між ковтками страви.— Учора зварила чавун бараболі, як колись для свині варила. З'їв усю і встав голодний. Встидно сказати, але і я така. їм, їм ту бараболю, нема куди вже пхати в себе, а їсти все хочеться.
— Омасти нема, ось чого бракує,— журилась баба.
— Де нам про омасту думати,— зітхнула Антошка.
— Я тобі дам пляшку олії і трохи муки разової пшеничної. Треба якось перетриматись до кінця війни,— вирішила баба.
— А де її кінець, пані?
До кухні увійшов дід. Антошка привіталась, сидячи,— хотіла встати, але не змогла.
— Сиди, сиди, їж,— сказав дід, коли Антошка поворухнулась.— Біда в тебе?
— Ой, біда, пане, біда! Ще такої не було.
— Вірно,— сказав сумно дід.— Були і в мене колись корови, свині, гуси. Тепер нічого нема. Дві корови зосталось, а звідки я знаю, що їх сьогодні не заберуть? Війна, безправ'я, кара божа!
Помовчали.
— Я би просила, аби нам пан лісничий дозволили вивезти фірчину ріща. Нема раз чим запалити, холодно,— сказала Антошка.
— Ідіть до Смяловського, чого ви всі до мене ходите,— сказав дід.
— Ой, хто б до нього йшов? Та то ошуст,— промовила Антошка.
Дідові сподобалось, як жінка схарактеризувала його ворога.
— Поганий чоловічина, нема де правди діти,— сказав дід.— Що ж, купку я тобі дам. Вивезти не маєш чим?
— Та де, ні, нема,— журилась Антошка.
— Вивези їй своїми,— попросила бабуня, — поки ще маємо коні, треба помогти людям.