— Та я не відмовлюсь,— сказав дід.— Хай Федь приходить зараз з неділі, вивеземо.
18
Якось у кінці грудня завітав до Миколи в гості його шкільний товариш Михайло Лукаш. Зустрілись на ґанку. Микола якраз йшов у ліс і, побачивши товариша, зрадів невимовно. Михайло виріс, змужнів, став красивим парубком. Микола повів його в хату знайомити з дідом і бабою, бо з батьками і ріднею Миколи він був знайомий.
— Це мій товариш по гімназії і однополчанин,— сказав" жартуючи, Микола.
— А це в якому полку ви служили? — питав здивований дід.
— А в легіонах українських, забули?
— Та ти там і дня не був, здається? — сказав дід.
— Вірно, але я з того горе-легіону Михайла вирвав.
— Та я там довго і сам не попасав би, — сказав Михайло.— А ти куди зібрався? — спитав він Миколу.
— У ліс, я ж служу. Я помічник лісничого, хіба не знав?
— Як не знати, знав, тому й прийшов, що знав. Я думав, ти трохи посидиш з нами, не підеш зараз до лісу.
— З приємністю посиджу трохи, але потім все ж таки піду; служба не дружба.
— Розумію. І я піду з тобою.
— А хіба ти не втомився? Ти пішки?
— Ні, я приїхав, І чим ти думаєш? Машиною! І з ким? З москалями, — розповідав весело Михайло.— Офіцер, що в нас стоїть на квартирі, мав справу до Могильниці і запропонував мені проїхатись з ним. А він хороший хлопець, я пригадав, що ти зараз в мо-гильницькій лісничівці, і погодився. Яких я новин від нього набрався!.. Ай-ай-ай!
— Почекайте з новинами,— перебила Миколина мати.— Я подам сніданок, ви поїсте, а тоді і нам розкажете... Я також хочу послухати.
На лісничівці давно вже було по сніданку, але вся родина зібралася в їдальні, щоб послухати гостя.
— Головне, що я вам скажу,— почав Михайло, не перестаючи жувати,— це те, що війна скоро скінчиться.
— Бог би з вас говорив, — вирвалось у матері.— Чи ж справді?
— Правда. Офіцер оповів мені під секретом, що в Петрограді, Москві, Києві і всіх великих містах і селах відбуваються голодні страйки і демонстрації, нарід вимагає миру і хліба. По селах голодні бунти. Поліція не може справитись з демонстрантами, війська пускати проти робочих уряд боїться, бо вже не вірить і війську. Це, каже офіцер, не дев'ятсот п'ятий рік.
Слухачі жадібно ловили кожне слово оповідача. Його відомості лякали і радували.
— Закраюється на революцію, — сказав батько Миколи.—Дев'ятсот п'ятий рік так само починався демонстраціями, а потім та кривава неділя, що коштувала стільки життів і крові робочих.
По сніданку товариші вийшли надвір. Микола — в ліс на службу, а Михайло — проводжати товариша на місце роботи, щоб там на самоті поговорити про свої справи, в які всю родину не слід було втаємничувати.
День був чудовий. Зима тільки-но почалася, сніг уже покрив тонким шаром землю, на ньому видніли в усі сторони заячі сліди, де-не-де голубіли тонкі ланцюжки лисячих слідів, на якомусь суховерху стукав дятел, десь недалеко кричала сойка. Під ногами поскрипував захований у сніг мороз.
— Коли б пішли тоді з австрійцями, не ходили б сьогодні по цьому милому ліску, — промовив Михайло.
— Чи взагалі ходили б, — сказав на це Микола.— Цікаво,— продовжував він, — цікаво, що з тим українським легіоном, що мав здобувати Україну для Габсбургів?
— Його вже давно нема,— відповів Михайло.— Про це я чув. Легіон поліг увесь на схилах Карпат, а рештки були включені в склад основної австрійської армії. Невже ти не чув про це?
і— А що тут, у лісі, почуєш?
— Хіба сюди не заходили солдати?
Як ні? Заходили, ще й які! — сказав захоплено Микола. — У нас стояли на квартирі з місяць такі прекрасні люди! Ніколи я не думав, що серед простих солдатів могли бути такі.
Микола розповів про Лебеденка, про його пророцтч ва щодо кінця війни і революції.
— І слова його справджуються.
— Вірно. Що таке оті страйки, демонстрації? На мою думку, це початок кінця війни. Погоджуєшся?
Микола хитнув головою.
— А знаєш,— сказав по хвилині Михайло,— на початку війни були хвилини, коли я жалкував, що мене не взяли на війну. Думаю, люди вернуть з війни героями, і соромно буде їм у вічі глянути — вони воювали, а я сидів, розумієш?
— Розумію, тобі хотілось теж убити кілька людей.
— Ні, зовсім ні.
— Чого ж тоді хотілось іти воювати? Воювати — це убивати, так же? Який тоді сенс війни, коли не так?
— Вірно. Слава богу, це було на початку війни, потім, коли я придивився до всіх принадностей її, воювати відхотілось.
— Я, признатись, ніколи про військову кар'єру не думав,— сказав Микола,— тим більше з рук Австрії, та й удома в мене панував завжди дуже невійськовий дух. Не знаю, звідки в тебе така войовничість.
— Це було колись і, ясно, з невеликого розуму. Помовчали.
— А як твої сердечні справи? — спитав знов Микола, міняючи тему.— Як успіхи у Кубраківни?
— Прекрасні.
— Що ж, вітаю.
— Ти не знаєш, що саме прекрасне.
— Думаю, що сердечні справи.
— Помиляєшся, зараз прекрасне те, що їх нема.
— Як то?
— Так.
Михайло почав розповідати, як ішли його справи ї як скінчились.
— Я був закоханий в Дуську. Принаймні так мені здавалось, бо по році я переконався, що ніякого почуття нема.
— Мабуть, раненько нам про це думати? — спитав Микола.
— Мабуть, — погодився Михайло.
Два дні гостював Михайло у Миколи. Хлопці наговорились досхочу, намріялись, і третього дня вранці Микола відвіз товариша дідовими кіньми аж під саму Теребовлю. До міста не заїжджав, бо боявся, щоб хто не відібрав підводу" Тоді це було звичайне явище — підводи забирали для поранених, для інших потреб,— це був військовий час. Були випадки, що підводи забирали і заганяли світами. Щоб врятуватись хоч самим, візники лишали вози і коні напризволяще, а самі пішки втікали назад до села.
Попрощавшись із товаришем, який пішов далі додому на своїх, Микола повернув назад. Проїжджаючи пустинними полями, пригадував той час, коли він повертався до хати на початку війни з палаючої Теребовлі цією самою дорогою, але з іншими настроями, і вернувся думками назад, до початку війни, що вже три роки тривала, замість трьох місяців, як пророкували доморослі політики, згадав жандарма-німця і перший в житті арешт. Микола здригнувся. Чи будуть ще в його житті арешти? Він пригадує Лебеденка і його слова: "Од тюрми і од суми не зарікайся". Тоді він навіть не розумів самого слова "сума", і солдат пояснив, що це торба. Тоді, коли він ще не знав російської мови, смішно чомусь виглядало це слово "сума". До того нещасливого арешту, який тривав усього кільканадцять хвилин, він не уявляв, що людина може потрапити до тюрми, не вкравши, не вбивши, а після пояснень Лебеденка почав інакше на це все дивитись.