— Мав хлопець такий прекрасний апетит — і раптом мов хто рукою відняв,— журилась мати.
Батько потішав, що все налагодиться, але сам погано приховував хвилювання. У хаті панувало напруження, якого не бувало раніше. Для Миколи чекання від'їзду стало незносним. Йому хотілося, щоб все швидше закінчилось, щоб минули ці муки чекання, коли така доля, і коли вже доконче треба їхати, то їхати негайно. В глибині душі він дуже заздрив Іванові, який ще на рік лишається вдома, але про це ніхто не довідався.
Настав, нарешті, день від'їзду. Прокинувшись уранці, Микола побачив на стільці, що стояв біля ліжка, замість свого старого одягу,— мундирчик, вичищені черевики, від яких він майже відвик за літо, ходячи босий, і нові шкарпетки. Серце хлопця стиснулось від болю. Так, це був кінець безжурності, щастя. Микола почав натягати на себе незвичну одежу, яка зараз не здавалась ні гарною, ні цікавою.
Почувши, що син не спить, мати увійшла до його кімнати.
— Уже одягаєшся? — спитала ласкаво.— Добре спав?
— Добре, мамусю!
Микола кинувся на шию матері і заридав так ревно, як, мабуть, ніколи в житті.
Мати заспокоювала, як уміла, хоч самій серце боліло. І в неї це було перше розставання з дитиною на довгий час.
За якусь годину вже стояли перед домом коні Степана з-під корчми, замовлені ще звечора на станцію. Сина проводжав на станцію батько.
Прощаючись з матір'ю, сестрою і братом, Микола не плакав. Він наче закам'янів з горя і болю. Йому одного хотілось — щоб вже рушали коні, щоб швидше від'їхати від хати.
Нарешті батько, глянувши на годинника, дав знак рушати. Минаючи придорожній хрест, що стояв зараз за шкільним городом, Микола хотів було помолитись, але не знайшов слів: все переплуталось у голові, сковане болем. Він оглянувся. Школи вже не було видно, тільки верх її даху. Над ним літали його любимі голуби. Далі нерви не витримали, і він заплакав гірко, нестримно, хоч і не усвідомлював, що прощається не тільки з домом, а й зі своїм прекрасним дитинством назавжди.
Перед кіньми стелився кам'янистий білий шлях, а перед Миколою довгий і незбагненний шлях життя...
По відході квартирантів у лісничівці стало порожньо і сумно, а крім того, ще й не дуже безпечно. В недалекому селі Ласківцях зупинилась на досить довгий час кінна гірська артилерія, і два артилеристи, видно, з чиєїсь намови, приїжджали до лісу майже щодня на грабунки. Раз вони постріляли дідових поросят, другий раз забрали усіх гусей. Доки мешкали солдати, такі наїзди були не страшні, а тепер лісиичівка була здана на ласку і неласку долі. Приїжджали якось двічі вершники з "дикої" дивізії. У величезних баранячих шапках, великих чорних бурках, з кинджалами за поясами, вони виглядали страшно. Але їх угостили сніданком, почастували вином, і вони від'їхали спокійно, як і приїхали.
Після відходу лісорубів забракувало, видно, на будівлю бліндажів лісу, але командування не прислало постійних лісорубів, а приганяло кілька разів цілі взводи солдатів з сокирами. Вони рубали ліс і вертали назад на свої квартири в села. З солдатами приїжджали верхи офіцери, і ось Миколі довелось бачити, як ці офіцери били солдатів. Один молодий жовторотий прапорщик бив старого солдата по обличчі до крові, і коли той хитався від кожного удару, офіцер кричав: "Смирно!" — і бив ще жорстокіше.
Через кілька днів Микола знов був свідком збиткування офіцера над рядовим. Як і той раз, прийшов на лісничівку взвод військових лісорубів під командою іншого, старшого начальника. Він зупинив взвод перед домом Смяловського, дозволив курити, а сам сів на лавку перед ґанком відпочивати. Біля лавки лежала в'язка дранки для оббивки стіни. Офіцер витягнув з горстки вузеньку дощечку і бавився нею: стинав, як шаблею, голівки квітів, листки з галузок клена, що звисали над лавою. Коли підійшов взводний і про щось доповів йому. Змісту доповіді Микола не чув, але догадався, що це була якась скарга, бо за якусь хвилину унтер привів перед грізні очі командира солдата — літню людину з ополченців, із яких, зрештою, складався увесь цей взвод. Ополченець виструнчився, притулив праву руку до козирка, та не так, видно, як цього бажалось начальникові. Той спалахнув, скочив з місця і з розмаху вдарив солдата драницею по обличчю, та так сильно, що кінець її обломився об вилицю і полетів додолу. Це ще гірше розлютило бравого вояку, він поламав решту драниці на голові солдата до цурки, він потім і цурку кинув своїй жертві в обличчя.
Солдат устояв на ногах, але з очей його потекли сльози. Мабуть, не так від болю, як від образи і безсилої ненависті. Рота стояла мовчки, немов онімівши. Що творилось у душі кожного солдата, не важко відгадати.
Це були дуже важкі картини. Миколі пригадувались тоді вечірні оповідання недавніх квартирантів про те, як б'ють офіцери солдатів у тилу, про те, як ті на фронті розплачуються зі своїми мучителями, вбиваючи їх при першій нагоді, оповідання про велику соціальну нерівність в царській армії, яку він бачив тепер на власні очі. Це не могло до добра довести. А проте російська армія перемагала. Усю зиму йшли запеклі бої на всьому східному фронті, в яких переможцями виходили російські війська. Вони зайняли деякі карпатські переходи і рвались в Угорщину, а тим часом здалась на ласку ворога, давно обложена фортеця австрійська Перемишль, а з нею сто двадцять тисяч австрійців потрапило в полон. Серед них були і два дядьки Миколи. Проходячи повз рідні місця, вони встигли дати знати про себе через випадкового знайомого, а цей потім сповістив сім'ю листом.
— Для них війна закінчена,— говорив батько Миколи, потираючи руки.— Дуже добре, що так сталось. Тепер вони в глибокому тилу дістануть якусь роботу і спокійно чекатимуть кінця війни. Нічого груди свої підставляти під кулі за Австрію.
...Надійшов травень 1915 року. Німці вирішили за всяку ціну підкорити Росію і примусити її укласти сепаратний мир. Вони добре врахували її скрутний стан, розклад в її тилу і частково на фронті. Російським військам доводилось воювати в неймовірно важких умовах, не вистачало не тільки снарядів, але й патронів, солдати багнетами стримували ворога, озброєного до зубів, а все ж таки змикали прорваний фронт і чинили опір німцям, незважаючи на те, що в армії бродило вже глухе ремство. Не стало не тільки снарядів і іншої зброї, не стало обмундирування, не стало й харчів. У війську все голосніше лунали голоси про командирів-німців у російській армії, про таємний зв'язок німки цариці з німецьким генеральним штабом, заговорено про зраду.