— До вас можна? — спитав пастушок.
— Ні, не можна,— відповів грубо Микола. Він нахмурився, як бичок, що збирається вдарити.
— Чому не можна? — спитав пастушок, не звертаючи уваги на грізну позу Миколи.
— Бо не можна.
— Чому?
— Тому. Це наш город, і нічого тобі тут робити.
— А я піду,— сказав пастушок.
— Спробуй тільки! — погрозив Микола.
— 1 спробую.
Пастушок закотив штанці вище, одягнув свиту на рукави і увійшов у річку.
— Вернись! — крикнув Микола.
Але хлопець не слухав. Миколі стало ніяково. Не відізватись на це було неможливо,— не дозволяла гордість. Він зірвався з місця і став перед хлопцем.
— Стій! — крикнув, розставивши руки, щоб загородити пастушкові дорогу.
Але той відхилив одну Миколину руку і вийшов на берег. Микола вхопив його за рукав, та пастушок встиг уже укріпитись на березі і пхнув Миколу в груди.
— А! Ти битись? — крикнув Микола і вдарив пастушка в лице.
Хлопці зчепились, і почалась боротьба, в якій пастушок скоро почав здавати. По кількох хвилинах Микола підняв його і кинув на землю, повалившись і сам. На землі хлопець більше не пручався, і Микола пустив його. Встаючи і обтрушуючи своє стареньке вбрання, пастушок сказав:
— Я не можу з тобою боротись, бо ти пан, їси м'я-со щодня, у тебе сила, а в мене від бараболі...
Ці слова хлопчика і сам його вигляд після борні залишились у пам'яті Миколи на все життя. В першу хвилину йому стало невимовно соромно. Зразу став перед очима граф,— пригода в лісі, згадалось власне обурення вчинком графа, прийшли на пам'ять повчальні слова батька, і зробилось до нудоти огидно. Адже він повторив вчинок графа, він зробив те саме, що той, не будучи ні графом, ні власником, не маючи ніяких прав ні на цей ліс, ні на город, ні на берег, користаючи тільки з того, що дід його лісничий у цьому лісі і він, його внук, має дозвіл у ньому бавитись.
Щоб зам'яти як-небудь цю неприємну сцену, Микола почав брехати, що м'яса він зовсім не їсть, а як і їсть, то дуже рідко, що він теж їсть бараболю і... більше не знав, що говорити. Але пригадав, що в носовичку, в одному ріжку, мав зав'язаних десять грейцарів. Він негайно витягнув їх і подав пастушкові.
— На тобі, — сказав,— купи собі щось. Пастушок з недовір ям глянув на монетку.
— Мені не треба,— пробурчав він ображено.
— Ну візьми, візьми, — заохочував Микола.— Коли хочеш, то будемо бавитись разом, раків пектимемо. Хочеш?
Пастушок узяв десятигрейцарову монетку і сказав, що буде бавитись, але спершу заверне корову, бо то така худобина, що піде й піде, тоді не знайдеш.
Він знов закотив штанці і пішов на той бік. Більше не повернувся, боячись, очевидно, щоб ще, бува, не відібрали грошей. До панів, навіть таких, як Микола і його компанія, у хлопчика не було довір'я.
Ніколи дні у школярів не бувають такі довгі, як до вакацій, і ніколи такі короткі, як під час вакацій. Ще перший місяць так-сяк, але другий — котиться швидко, мов камінь з гори.
Микола й не спам'ятався, як минув той другий місяць, як прийшов день, коли треба було залишати ліс з його радощами і вертатись додому, щоб там зразу ж, лаштуватись у дорогу. Перший раз в далеку дорогу, на довгий час, аж до різдвяних свят, а властиво (цього ще не розумів Микола) на все життя.
Днем прощання з лісом була неділя в кінці серпня, Микола зранку обійшов усі улюблені місця. Він побував у стайні, стодолі, на току і на пасіці, в саду, в знайомих куточках лісу. З усім він прощався: коней гладив, обнімав телят, шептав слова прощання стодолі, коморі, стебникові, будці, стіжкам, ялинникові, куди любив ходити, і прибіг додому, коли вже батьки його, попрощавшись, мали сідати на віз.
— Швидше, сину, куди ж ти ходив? — докоряла мата.— Прощайся і поїдемо, нема часу.
Микола кинувся обнімати добру бабуню, що стояла мовчки на ґанку, ласкаво усміхаючись. Вона ніколи, навіть у найтяжчі хвилини життя, не плакала, не вміла плакати. І зараз шкода було внука, жаль було дивитись на його дитяче горе. Вона всією рукою взяла внука за вухо, поцілувала в чоло і благословила на нову дорогу. Дідусь виголосив на прощання коротеньке напутнє слово, підкреслив значення науки і подарував онукові ринського, але це не компенсувало того, що втрачав Микола, від'їжджаючи з лісничівки.
Після промови діда всі сіли на віз, Дмитро цьвохнув на коні, і лісничівка залишилась позаду.
Зараз Миколу не радували ні ліс з його красотами, ні коні, ні їзда; йому не хотілось уже й правити кіньми,— такий великий смуток був у душі.
Удома чекала Миколу неприємна несподіванка: Тимко Дума за літо передумав віддавати сина до гімназії. Іван оповів про це з плачем. Тепер від'їзд в незнайому школу, в незнайоме місто, в незнайоме помешкання ставав ще страшніший. І досі важко було уявити життя поза домом, а тепер ще важче. Іван,— єдиний, хто міг нагадувати рідне село, з ким можна було порадитись, поговорити,— не їхав. При зустрічі з Гаєв-ським Тимко пояснив, що не зможе утримати сина в місті.
— Таж там треба щомісяця платити гроші, пане, а я де візьму?
— Може б, якось вдалося заробити,— міркував Гаєвський,— В гімназії мусить також бути якийсь фонд для бідних талановитих школярів. Треба поїхати, роздивитись, розпитати. Жаль хлопця, шкода, щоб пропав марно. Поїдьте, Тимку.
Але Тимко й слухати не хотів.
— Ні, пане директор, не можу,— сказав він.— На мундир треба, на перші пори треба, на книжки треба, а де гроші брати? А заробітки які? Ні, хай уже перебуде цей рік удома, а на той рік, як живий буду, віддам до семінарії учительської. Там не так довго треба вчитись, та й хліб власний ближчий з семінарії, ніж із гімназії. Тільки подумати: учи його вісім років у гімназії, а потім ще чотири роки в університеті. Де ж то бідний хлоп може витримати? Це багачам під силу, панам, посесорам, що маєтки мають, або хоч службовцям, що побирають щомісячно платню, але нашому братові — мужикові, робітникові, що з праці рук живе, з поденщини — про гімназію не мріяти. Спасибі вам, що вчили його два роки задурно,—закінчив Тимко.—Дай вам, боже, здоров'я. А Івана цього року до школи не віддам.
Останні два дні перед від'їздом з дому Микола ходив як підмінений. Ні до чого не брався, ніщо його не цікавило, він не хотів бавитись і їсти перестав.