— Як же це так? — допитувався Микола.
— А так: він давав згоду на мою роботу в його селі. Навіть попа без нього в селі не поставлять, він дає так звані "презенти", тобто згоду на такого-то попа. А здавалось би, яке він має відношення до духовенства?.. Але чому ти про це питаєш? — схаменувся батько
4*
99
Миколи.— Чому думаєш про це?' Тобі ще рано про таке, ти бався поки що, користай з волі. Коли б граф знав, хто ти такий, то, певно, нічого не сказав би,— додав батько.
— А Іван? — спитав з болем у серці Микола. — Що винен був Іван? Що він зробив цьому панові злого? За те, що сказав "ліс божий", треба було бити, та так сильно бити хлопця? Ви б побачили, яку криваву смугу зробив він Іванові своїм гарапником на спині!
Микола заплакав, згадавши слід від удару на спині товариша, але більше, мабуть, від того, що згадав старенький піджачок товариша, його грубу латану сорочку.
— Не плач,— заспокоїв батько.— Для графа, бачиш, ти одно, а Іван друге.
— Але чому? — вирвалось у хлопця.
Батько не відповів. Щоб скерувати думки сина в інший бік, він спитав, чи Микола був чемним з графом, чи поклонився і чи не огризався?
Микола мовчав. Він чекав інших слів від батька, він думав, що батько обуриться, почувши про побої, заподіяні його товаришеві, може, й заступиться, а воно он що...
"Батько боїться",— майнуло в думці. Він повернувся і пішов у двір, залишивши батька в роздумі, чи питан* ня і вся мова сина випадкові. Таким він сина не знав.
Через кілька днів Микола попросив у батька дозволу піти до діда.
— Там хоч ніхто гарапником не битиме за те, що в лісі гуляєш, — сказав він.
Батько не заперечував.
— Іди,— сказав. — Хоч і тут тобі нічого не було б, коли б граф зустрів тебе в лісі самого та знав, хто ти,— додав він.
— Чому ж то?
— А так. Ти думаєш, що у лісі в діда інакше? Тобі можна гуляти в лісі, бо ти внук дідів, а простим хлопцям із села можна, як ти думаєш? Не можна, правда? Отже, не тільки графа треба обвинувачувати, що не пускає до лісу, але й твого діда, і тебе самого, коли б поставити на його місце.
— Так чому ж це так?
— Цього, бачиш, я вже не знаю. Так було споконвіку, так світ влаштований. Один має багато, другий більше, а третій нічого не має. З цим треба б...— він хотів сказати "боротись", але злякався самої думки і сказав: — примиритись. Одно тобі треба пам'ятати,— продовжував батько,— щоб самому бути порядним, добрим, не гребувати біднішим від себе, не ставити себе вище інших, а уміти бути чемним, але не принижуватись, мужика шанувати, бо він є основа народу, якому ми служимо і тобі доведеться служити.
— Скажіть, а граф також служить народові? — спитав Микола.
— Граф не служить, а обдирає народ,— відповів батько, та зразу ж схаменувся.— Знов ти своє! — гримнув із серцем. — Я вже сказав, що так влаштований світ і ми з тобою нічого змінити не можемо. І ще прошу тебе ніколи про це не думати і, не дай бог, про це говорити! Виростеш — зрозумієш.
Якось незабаром по цій пригоді в лісі виїхала вся сім'я Гаєвських до лісничівки закінчувати там вакації. Одного веселого сонячного ранку прийшла підвода від діда і забрала всіх. Перед від'їздом Микола бігав прощатись з Іваном, який дуже посумнів з приводу від'їзду приятеля. Сам Микола мало не заплакав, прощаючись, але, від'їхавши за село, відразу заспокоївся, переповнений новими враженнями від дороги, самої їзди, коней, що ними дозволив правити Дмитро, від віжок і батога, які він гордо тримав у руках. Не доводилось дуже тужити за ним і в лісничівці. Правда, він часто згадував Івана, бо той був би добрим товаришем у тих забавах, які давав і обіцяв давати ліс; з малими сестрою і братом забава не могла бути така повна, як з Іваном, але доводилось миритись, тим більше, що був знайдений вихід із цього важкого становища. Микола зав'язав знайомство з дітьми побережника. їх було троє, всі менші від нього, до того ж дівчата, і йому, гімназистові, не личило бавитись з малечею, але в лісі цього ніхто не бачив. Тим більше, що найстарша дівчинка побережника була жвава, проворна, прекрасно лазила по деревах, не боялась ні жаб, ні вужів і вміла ловити раки. Улюблені ігри відбувались звичайно на долинах, над річечкою, що ділила землі двох власників, двох польських графів, які, може, й не бачили ніколи своїх маєтків, а тільки проживали ті прибутки, що давали їхні землі.
На тих долинах по цей бік річки були городи — теж власність панська, якими мали право користатись лісничий і побережники як своєрідним додатком до оплати їхньої праці. Городи спускалися з пологої гори до самої річки. Великих прибутків вони не давали, бо кожна злива змивала родючий шар землі і зносила його в річку, а коли що й вродило, то збирали звичайно борсуки і дикі кабани. Проте городи оброблялись і засівались переважно кукурудзою. Біля цих городів діти звичайно бавились. Забав не перелічити. Були й жорстокі, як випалювання ос і шершнів у дуплах дерев, убивання камінням водяних щурів, яких водилося багато в річці; а були й мирні забави, як збирання диких полуниць, суниць, грибів, терну, диких грушок і яблук.
До дуже приємних забав належали ловля риби і раків. Риби мало було в річці, та й ловилась вона погано, зате раків — сила-силенна. Ловили Микола і дівчинка побережника, а малеча збирала їх у мішок і бавилась ними на березі. Ловля була дуже примітивна: засували руку під камінь, рівночасно піднімаючи його, і якщо під каменем був рак, то він звичайно потрапляв у руки. Бувало, що раки чіплялись за пальці і щипали до крові, а раз Микола вхопив у нірці замість рака водяного щура, а він цих звірів дуже бридився. Ясно, що в таких випадках на березі лунали верески, крики, сміх — усе разом.
Якось під час таких забав діти побачили пастушка, хлопчика з Миколу ростом, що пас корову за річкою, на чужому боці. Діти якраз розпалили багаття і збирались пекти в огні раків, яких тільки-но наловили. Пастушок, зваблений димком, підійшов до берега. Був він босий, у полотняних білих штанцях, закочених вище кісточок, у солом'яному капелюсі і старенькій латаній свитині, накинутій наопашки. Сорочка, груба і не дуже чиста, розхристалась на грудях.