— Говоріть ясно, що сталося? — спитав він, пригладжуючи рукою розпатлане волосся.
— Курінь готовий уже до походу.
— Куди?
— На позицію.
Зловісним холодом повіяло від цих слів.
— Чому ж раніше не розбудили?
— В сутінках не міг знайти вашого помешкання.
— Ще б пак, Зборів таке велике місто! Ідіть і скажіть, що зараз прийду.
— Більше не заснете?
— Та ні, ідіть уже!
Микола швидко почав одягатись, а через п'ятнадцять хвилин, з рюкзаком у руці, прощався з Полею. Вона хотіла проводити його до штабу, але він заперечив.
— Не треба. Не треба, щоб сквернословили злі язики. Прощай, мій друже!
Він обняв її і поцілував ніжно, як сестру. Поля тихенько плакала.
— Не плач, не забувай,— шептав він.— І ще одно прошу тебе: іди з армії, вертай додому. Не вештайся по тих фронтах, штабах, шпиталях. Чуєш?
— Чую.
— Не забудеш мене?
— Ніколи.
Микола обняв ще раз дівчину і побіг.
Курінь уже стояв, вишикуваний у повному бойовому порядку. Кінь для курінного, прив'язаний до штахет, нетерпляче гриз вудила. Онофер і Чорномаз походжали коло своїх сотень. Миколину сотню вишикував булав-ний Захарчук. Микола привітався з сотнею, Захарчу-ком і офіцерами. Чорномаз відповів йому ввічливо, Онофер ледве кивнув головою. Понурий, як цей ранок, надутий, він ходив перед сотнею, спираючись на свою знамениту палицю.
Командування УГА на чолі з новопризначеним начальним вождем генералом Трековим виробило план останнього наступу в Галичині на фронті Чортків — Бережани — Золочів. Після весняної реорганізації українська галицька армія складалась із трьох корпусів, утворених із чотирьох бригад. При кожному корпусі стояв полк артилерії, сотня кінноти і саперів. Армія налічувала в той час біля ста тисяч штиків. Вся ця сила була кинута в наступ і добилась деякої перемоги, хоч і з великими втратами. Частина корпусу, що стояла під Золочевом, втратила майже повністю один курінь, і тому куреневі Владики, що стояв у резерві, було наказано негайно виступити зі Зборова і зайняти позицію в районі Поморян над невеличкою річкою — правим притоком Золотої Липи.
Пройшовши п'ятнадцять кілометрів, курінь зупинився в ліску, де мав дістати сніданок і обід заразом, бо вийшли у похід не снідавши, і мав просидіти до вечора, щоб уночі зайняти окопи вздовж річки.
Солдати розташувались окремими сотнями і сіли спочивати, кухарі ж зразу заходились рубати дрова, збирати хмиз, і скоро із трьох димарів похідних кухонь пішов угору, насилу пробиваючись крізь густу мряку, сизий дим. У сотнях хто тихо перекидався з товаришем словами, хто лежав на землі, розгорнувши вогке листя, хто перезувався, обім'явши в руках брудні, смердючі, шкарубкі онучі.
Недалеко від кухні, на двох пеньках, сиділи два старі солдати — земляки. Це були вже літні люди. Один з них був колишній побережник Байраковський зі Зне-сіння, а другий простий малоземельний селянин з того ж села Осінчук. Курили і розмовляли. Згадув.али старі мирні часи, своїх рідних, знайомих, рідні хати, за якими дуже тужили. Наговорившись про своє домашнє, заговорили про політику.
— Що воно, куме, за диктатор? Що таке слово означає? — спитав Осінчук.
Байраковський вичекав хвилину, послинив цигарку, що розклеювалась, і, затягнувшися димом, сказав:
— Це такий чоловік, якому дано безграничну владу. Це я не від себе вам кажу, таке пояснення дав мені наш чотар.
— І вбити може такий диктатор? —— спитав недовірливо Осінчук.
— Ще питаєте! Захоче — і вб'є. Ні мене, ні вас питати не буде.
— То так, як в Росії був цар, що мав таку власть?
— Подібне до того. Осінчук задумався.
— Чого ж то так,— спитав він по хвилині,— там царя скинули, а в нас ніби такого поставили?
— Треба буде спитати чотаря. Не можу вам на це мудро відповісти.
На позиції бухали раз у раз гармати, десь цілком близько чути було вибухи снарядів. За кожним пострілом з гармати, за кожним вибухом молоді солдати, що перший раз ішли на позицію, піднімали голови і тривожно поглядали в той бік, звідки линули страшні звуки.
— Чомусь тільки його гармати б'ють, а наших не чути,— заговорив молодий білявий солдатик з Миколиної сотні, що з видимою тривогою прислухався до зловісних звуків.
— Били б і наші, та не мають чим,—пояснив другий, видно, старший, що лежав головою на порожньому рюкзаку, накрившись від дощу шинелею.
— Дядьку, а тота куля від гармати, якби у ліс потрапила, вона могла б зламати дуба? — спитав той же солдатик, задоволений, що відповіли на його перше питання.
— Вона не по дубах б'є, а по людях,— відповів той же голос.
Молодий солдатик замислився. Ця відповідь його не втішила.
— Ти здалека? — спитав раптом солдат, накритий шинелею.
— Я з Курович,— відповів солдатик, пожвавившись.— Ви, може, знаєте наше село?
— Земляк, значить, — почулось з-під шинелі.
— Звідки, дядю? — зрадів юнак.
— Сусід.
— Ой, звідки, дядю, скажіть! — просив молодий нетерпляче.
— З Глинян. Чув про таке?
— Я ж там був, то близько від нас!
— Знаю, що близько. Що ж будеш робити? Твоє село вже під поляками.
Хлопець засумував.
— Може, відіб'ємо,— промовив по хвилині. Солдат під шинелею не відповів.
— Дядю, я буду вас триматись, добре? Солдат під шинелею мовчав.
— Боже! — зітхнув важко солдатик. Страшна безнадійність закралась в його душу.
У ліс в'їхали дві санітарні повозки з фельдшером і санітарами. Гуркіт повозок розбудив солдата, що вже задрімав був під шинелею.
— Хто це приїхав? — спитав молодий солдатик, радий, що його земляк прокинувся. Йому доконче хотілось говорити, бо тоді не було так страшно.
— Хто приїхав, питаєш? Помічники смерті,— сказав старий солдат.
— Ой, не говоріть такого! — злякався юнак. Він тривожно поглянув на червоні хрести на рукавах санітарів, і йому здалось, що це кров на їх білих пов'язках. Страх опановував його щораз владніше.
По обіді виглянуло сонце. Заблищало на деревах листя, обмите водяним пилом, що сипав з неба від досвітку, защебетали пташки всіма голосами, щоб надолужити за цілоденну мовчанку: дятел строчив десь на сухій гіллячці, мов з кулемета, в глибині лісу кувала зозуля. На серці ставало трохи легше.
"Зозуля вхопила вже зерна ячменю,— подумав молодий солдатик,— бо нерівно кує, по три рази, замість по два".