— Тут нема з ким воювати,— говорив один.— Та то все молоді, рекрути, пороху не нюхали. Хай де бухне з гармати, то ти тут ні одного у вагоні не втримаєш — побіжать у степ, як миші.
— Бо то, бачите, і старому і молодому неохота вмирати,— сказав на це другий.— Вистраждали на тих фронтах, сходили гори Карпати вздовж і поперек, з усіх рік і річок воду пили, бо ледве не над кожною в окопах насиділись, столочили всі поля своїми ногами, кров'ю удобрили. Вже б спочити на старість — ні, ще забаглось комусь України, комусь Польщі — і пішла робота! Ось тобі і відпочили!
Солдати помовчали.
— Ну, нехай би там уже бились з поляками, бо не можна допустити, щоб на нашій землі пани над нами панували. Але чого сюди пригнали? Убийте — не знаю. Є якісь Петлюри, червоні, зелені, за що хто б'ється — не знаю.
— За Україну б'ються,— сказав унтер-офіцер, що прислухався до цієї розмови. Спочатку вдавав, що не чує, а потім не витримав і втрутився до неї.
— То як, всі за одно б'ються, чи як? — спитав перший, ніби нічого не розуміючи.
— Кожна партія має свою програму,— сказав унтер.
— Яка ж програма найліпша? — допитувався той же солдат.
Унтер не вмів відповісти, бо ніякої програми не знав. Він сказав, що солдатам нема чого говорити про політику, політика до добра не доводить.
Солдати замовкли і почали вкладатися спати.
Поїзд, перемагаючи густу непроглядну темряву, знесилений, зупинився на маленькій станції серед степу. Солдатів побудили, забігали офіцери, почалось виванта-
ження. Спустили на землю коні, вози, кухні. Кметеві підвели верхового коня, почали шикуватись сотні.
— Все готово? — почувся в темряві голос Кметя.
— Готово,— відповіло кілька голосів.
Кметь виїхав наперед куреня і дав команду рушати. Пролунали команди офіцерів, і курінь рушив. Кінна розвідка поскакала вперед, обози поплентались ззаду. На одному возі дрижали від передранкового холоду невиспані жінки. В ар'єргарді їхав верхи новий начальник штабу Попенко.
Зразу ж за станцією дорога повела в степ, і по ній пішов курінь, витягнувшись в довгу безладну, розшарпану колону. У степу — тихо, і серед цієї тиші чути було дихання землі, що прокидалась до життя після зимового сну. Оддалік від дороги плакала сова, видно, там був лісок або хутір, а може, і самітне дерево серед степу, бо сова кричала в одному місці. Молоді солдати тривожно поглядали в той бік, звідки летів тужливий крик нічного хижого птаха, але зір їх натикався на чорний плащ ночі, яким вона закрила сову і те дерево, на якому птаха сиділа і скиглила.
Минуло дві години, як курінь відійшов від станції. Надворі почало розвиднятись. Над головами солдатів пролетіла зграя ворон. На обрії замаячили якісь дерева, баня церковна з золоченим хрестом, і, нарешті, показалось село. Це були Рахни Лісові. Повернулася розвідка і сповістила, що в селі тихо, нема жодних військ. Є великий фільварок, поміщик недавно утік від більшовиків. Кметь наказав розвідці обслідувати фільварок і прислати рапорт. Розвідники знов поскакали уперед.
Надворі тим часом ставало щораз ясніше, контури села вирисовувались чіткіше, і через півгодини курінь зупинився перед селом.
Село вже не спало. Із димарів ішов угору сизий димок, кричали півні, ревла худоба, скрипіли двері; на церковній бані верещали ворони, які недавно ще тихо, мов які змовники, пролітали над куренем у поході. Командири приводили свої сотні в порядок: шикували ряди, рахували людей. Виявилось, що знов не стало двох молодих солдатів. Можливо, що вони сховались на станції або й не вилазили з вагонів. Дезертирство набирало масового характеру.
Повернув, нарешті, зв'язковий і повів курінь у поміщицький маєток — великий двоповерховий панський дім, оточений старими тополями, дубами, ясенями; перед домом — вимощене подвір'я, в кінці якого стояв одноповерховий флігель, критий черепицею, а за флігелем — стайні й інші господарські будови. Солдатів розквартировано в нижньому поверсі, офіцери зайняли розкішні апартаменти господарів маєтку на другому. Вітальня, яку зайняли три офіцери куреня, була обставлена чудовими старовинними меблями в стилі жакоб. Прекрасні шафи з червоного дерева, оздоблені золоченою бронзою, граціозні крісла, диванчики, виточені столики різних форм. На підлозі — перські килими, на стінах — оригінальні картини руських і чужоземних художників. В одному кутку стояла сервантка роботи Андре Буля з дорогим кришталевим посудом і друга — з тонкою китайською порцеляною. Це була кімната-музей. Молоді офіцери мимоволі зупинились біля порога, вражені красою творінь людських рук.
Штаб на чолі з курінним і начальником штабу, а також медичний персонал, тобто лікар, сестра і санітари куреня, розмістились у флігелі.
Кметь зайняв кімнату поруч з кімнатою жінок, яких помістили в красивій вітальні, обставленій м'якими меблями і двома широкими плюшевими диванами.
В будинках не застала ні господарів, ні слуг, проте вся обстановка обох будинків — меблі, картини, бібліотеки — все було ціле, за винятком хіба одягу, бо шафи стояли порожні. Було враження,, що мешканці дому ще десь тут, поруч, а справді, як з'ясувалося пізніше, поміщик з родиною виїхав два дні тому, злякавшись червоних партизанів Боженка, що з'явилися в цих околицях. Якраз проти цих партизанів і був висланий окремий галицький курінь під командою Кметя. Ні командири сотень, ні тим більше солдати, за винятком хіба самого курінного і начальника штабу, не знали мети цього несподіваного походу. Серед офіцерів точились розмови, що сутичка буде з бандою білих, які ніби пробивалися на Кубань до отамана Краснова; дехто твердив, що з махновцями, але це було менш правдоподібне.
Розташувавшись в кімнатах, солдати і. командири відпочивали після важкого нічного походу хто як умів. В салоні наверху порозсідались в м'яких кріслах і, поклавши ноги на стіл, дрімали командири сотень, в нижніх кімнатах лежали на підлогах покотом солдати.
В кімнаті курінного йшла нарада. Кметь і Попенко
готували план захоплення цукроварні в Джурині, що лежала в двадцяти п'яти кілометрах від Рахнів. В цукроварні, за даними штабу, засів невідомий загін в кількості двадцяти п'яти чоловік, озброєних рушницями і ручними гранатами. Курінь має роззброїти цей загін, виявити, з ким він зв'язаний і зайняти залізничну станцію Рахни, щоб контролювати лінію Жмеринка — Вапнярка. Вночі мав вийти один взвод на розвідку з таким розрахунком, щоб до ранку бути в селі. Для цієї операції призначено було Давидовича як найстаршого серед офіцерів і досвідченого фронтовика. В його розпорядження давали двох кінних вістових для зв'язку. Вирушати мав взвод, як тільки смеркне надворі.