— То ви хочете сказати, що мої гроші пропали?
— Це ясно, тут нема про що говорити.
— Ви збожеволіли! — крикнув Смяловський.
— Ні, я грошей не маю, і мені ні з чого божеволіти. Божеволійте ви! — промовив тим же тоном дід.
Смяловський не сказав на це ні слова, повернувся і полетів назад до хати. Там він викрикував якісь незрозумілі слова, крик чути було, незважаючи на зачинені вікна, на вулиці, а через кілька хвилин, одягнений, але без комірця і краватки, він опинився знов на дідовому ґанку.
— Пане старший! — крикнув він з порога. До хати не зайшов, може, побоявся, що виженуть.
Дід вийшов. Його обурило саме звертання. Такою зневажливою фразою, як "пане старший", де не називається ні ім'я, ні посада, яку людина займає, звертались звичайно великі пани до своїх нижчих службовців. Смяловський, хоч і не був великим паном, засвоїв цей тон у звертанні до діда. Колись дід терпів це, але зараз, коли він більше не на службі, його це звертання обурило. Він хотів було вилаяти Смяловського, але, побачивши його лице перелякане, страшне, обмежився питанням, чого йому треба.
— Позичте коня доїхати до Теребовлі,— попросив Смяловський, — я там розберусь, поки не пізно. Там же є хоч одна порядна людина?! А не буде, я зателеграфую в Берлін. Німеччина — союзник Австрії, і вона ще не пропала!
Дід заперечливо похитав головою. Прийшла нагода віддячити панові.
— Коня я вам не дам,— сказав він твердо.— Досить, що загнали свого куцохвостого, ще й мого хочете загнати? Ні, кінь мені ще потрібний.
Одного разу Смяловський справді загнав до смерті свого коня. Дід довго не міг цього забути.
— Так не дасте?
— Не дам.
— Я вам цього не забуду! — прошипів люто пан.
— Ну й пам'ятайте! — крикнув дід. Смяловський повернув на дорогу і побіг до села.
Дід дов^о стояв і схвильовано плямкав беззубим ротом.
— Свиня, ще й погрожує,— бурчав він ображено.— Що ти мені можеш зробити, дурню? А куди то він побіг? — питав сам себе,— До села! Думає, що хтось йому, такому дурневі, дасть коня. Як же, наставляй кишеню!
А Смяловський побіг до села. Там він думав найти коня і поїхати до Теребовлі. Що б він там, у Теребов-лі, робив,— він не знав, проте поспішав до села щодуху. Спершу навіть біг, але скоро захекався і пішов повільніше. До села прийшов спітнілий, розхристаний, страшний. Діти, побачивши ненависного пана, що ганяв за ними колись у лісі, здирав шапки з хлопчаків і хустинки з дівчаток, побігли за ним юрмою, зовсім так, як дрібні співочі пташки летять за пернатим хижаком — совою або кобчиком — і пищать зі страху й ненависті. Діти бігли за Смяловським і кричали щосили: "Індіян! Інді-ян!" Від жаху і сорому Смяловський забув, чого прибіг до села. Він спершу огризався, мов великий кудлатий пес, що забіг на чуже подвір'я і його обсіли з гавкотом дрібні собаки. Селом пан Смяловський біг уже справді божевільним.
— Злодії! Лісокради! Мій ліс покрали! Покрали мої дуби! — верещав він на все село.
За ним невідступно бігли і також кричали діти. їх тепер набиралось щораз більше. На ці крики виходили з хат люди і дивились на божевільного.
— То кара божа за людські кривди,— говорили баби,— Відлилися людські сльози.
— Від чого 6 у нього таке? — питали одна одну сусідки.
— Я не знаю, але здається мені, що через гроші. Ліс продав за австрійські гроші, а тепер що з ними робити? Я маю кілька папірців, то їх хоч на стіну виліпи, іншої користі з них не буде. Я й не шкодую. А він мав грубі тисячі...
— А я думаю, може, через Ванду? Вона, кажуть, того...
— Та воно одно до одного...
Баби не зводили очей з божевільного.
— Дивіться, кумо, куди пішов!
Смяловський проходив якраз повз хату Чистяка, мо-гильницького багача. Побачивши на подвір'ї велику купу Дров і штабель будівельного лісу, який Чистяк колись у Смяловського купив, він влетів на подвір'я і почав той акуратно складений штабель розкидати.
— Мій ліс! — верещав він.
На цепу рвався і гавкав, аж захлинався, великий волохатий вівчарський собака, якого Чистяк купив кілька років тому щеням у російського солдата. Але Смяловський не звертав на нього уваги.
З хати вибіг господар і, зміркувавши, що з паном щось не гаразд, взяв його за руку, щоб вивести з подвір'я, але Смяловський накинувся на нього з палицею, обзиваючи старого злодієм, лісокрадом і всякими непристойними словами. Цю сцену бачив онук господаря, десятилітній хлопчик. Боячись, що пан може справді пошкодити дідові, він спустив з ланцюга собаку, і оскаженілий звір кинувся з розгону на ворога. Поки господар опам'ятався, Смяловський лежав уже на землі, а пес рвав йому горло.
Смяловський більше не встав. Викликаний пізніше з Теребовлі лікар встановив у пана смерть від розриву серця ще до того, як його покусав собака. Люди інакше про це говорили, але в той час слідчі комісії не виїжджали на місця таких подій, їх взагалі не було.
Другого дня, після похорону Смяловського, Ванда переселилася до кравця Грицика. Вони давно були знайомі, ще з того часу, як Грицик шив у Смяловського вдома. Хлопчика Ванди кравець відразу усиновив, бо давно говорив між своїми, що не потерпить, щоб пан називав сином його власну дитину. До речі, хлопчик був дуже схожий до свого нового батька.
з
У Жмеринці, на площі перед вокзалом, вистроївся батальйон галицьких солдатів, що прибули з-піді Львова в розпорядження штабу головного отамана Петлюри. Командир батальйону Василь Кметь, чоловік маленького росту, в австрійському офіцерському мундирі, з золотим плетеним шнурком і подобою зірки на рукавах нижче ліктя, в чоботях на високих каблуках, схвильовано ходив перед фронтом і морщив своє маленьке і так уже зморщене невиразне лице. Дійшовши до кінця рядів, він раптом зупинився. Із дверей вокзалу вийшов у супроводі свого ад'ютанта Петлюра і наблизився до колони. Кметь скомандував батальйону: "Струнко, наліво глянь!" — і віддав рапорт. Петлюра подякував і, обернувшись до фронт}, крикнув:
— Здорові були, солдати окремого галицького куреня!
Відповіддю па привітання Пула цілковита мовчанка. Петлюра збентежився.
— Чому солдати не відповідають на привітання? — спитав він Кметя, що стояв за ним.
Кметь пояснив, що в австрійській армії не практикувались відповіді солдатів на привітання командирів, як у руській армії. А що у солдатів галицької армії вишкіл австрійський, то й звичаї австрійські. Оця постава "струнко" і є відповіддю на його привітання.