— Що ж, може, досить на сьогодні? — спитав Микола товариша.— Надивились тут усяких чудес, і треба рушати додому, розповісти про те, що бачили і чули.
— Сьогодні вже й додому? — здивувався Михайло.
— А чого ж чекати? *
— До легіонів ти категорично не записуєшся?
— Більше ніж категорично. Навіть не думаю.
— Не піду туди і я. До біса! — сказав по деякій задумі Михайло.
— І правильно зробиш.
— Я маю чудову ідею,— сказав захоплено Михайло.— Ти підеш до мене на ніч, увечері ми поспіваємо трохи, побавимось. У нас в селі є гарні дівчата, і хлопці непогані, багато твоїх знайомих, а завтра повернемось до Теребовлі. Додому тобі все одно далеко, та й утомився за день.
— До тебе теж не близько.
— Рукою подати. Уже ж не те, що до тебе.
Микола довго думав, але нарешті погодився. Посидіти вечір у молодому товаристві, якого він давно позбавлений, могло бути і приємним, бо додому справді задалеко, він був утомлений, а не уявляв, що і один день може заважити.
— Запрошення приймаю, але з тією умовою, що ти колись завітаєш до мене,— сказав він.
Михайло обіцяв, що обов'язково колись зайде. Друзі скоро минули добре знану зелену гірку, на якій стояло кілька одиноких дерев, немов сторожа міста, і вийшли на дорогу, що вела в Михайлове село. На сході раптом загриміло. Хлопці оглянулись. Небо було чисте.
— Що це, грім?
— Щось не те, небо наче чисте.
— Невже почалось?
— Видно, почалось. Ти боїшся? — спитав Михайло.
— Страшно. Що буде з нами? Війна може зламати все наше життя.
— А може, поправить, хто знає?
— Цього не вгадати.
Хлопці замовкли, прислухались.
— Знов ударили гармати,— промовив Микола.— Видно, добра каша заварилась! Чому ж я не вертаюсь додому, а йду кудись далі?
— Не журись, завтра будеш удома. Микола заперечив:
— Тепер уже нічого певного не можна сказати.
7
Другого дня вранці Микола вертався до Теребовлі. Ніч проспав спокійно і відпочив після вчорашнього повного вражень дня, але вечір, як обіцяв Михайло, не був ані. приємним, ані веселим. Артилерійські постріли на кордоні нагнали паніку на народ. Пішли найрізноманітніші чутки, одна за одну страшніші, одна за одну безглуздіші. Говорили про звірства "москалів". З'явились "очевидці". Вони оповідали, що війська палять села, убивають чоловіків, вирізують жінкам груди, дітей надівають на довжелезні багнети; в бою на багнети нашим не витримати, натиску. Таке говорили. Та ще йшли чутки про те, що Росія має полки чорних людей чужої віри, яких самі росіяни бояться, і ось ці полки йдуть в першій лінії на Галичину.
Люди брали найнеобхідніше в дорозі і готувались до втечі, коли б на фронті трапилась невдача. *
Наслухавшись таких страхіть, Микола вирішив поспішити додому. Адже й туди могли долетіти такі чутки. Сам він не дуже вірив їм і був певний, що й батьки його в такі нісенітниці не повірять, та все ж у ці неспокійні дні хотілось бути разом з родиною.
У місті застав такий же панічний настрій, як і в селі. На обличчях громадян видно було розгубленість. Крамниці пустували, власники їх сиділи на порогах і навіть не закликали прохожих досередини.
Дійшовши до церкви, біля якої ще вчора відбувалась муштра малолітніх українських легіонерів, майбутніх "оборонців" Австрії, а в ній самій — відправа для штабу теребовельської залоги, Микола побачив, що зі східного боку міста, з району кладовища, показались на дорозі якісь люди. Спершу подумав, що то похоронна процесія, але зразу ж переконався, що помилився: люди йшли і їхали, а попереду бігли череди овець, брели корови, густо піднімаючи дорожню пилюку. Зацікавлений незвичайною картиною, Микола став на розі вулиці, чекаючи, коли ця строката юрма порівняється з ним. Чим ближче вона підходила, тим більше переконувався парубок, що це біженці, перші біженці з прифронтової смуги. Мов гірська вода, що після зливи вийшла з берегів і, ревучи, котить перед собою каміння, деревину, все, на що наткнеться на своєму шляху, так текла людська ріка, женучи перед собою худобу, що ревла, бекала, іржала і пливла, пливла без упину.
Утікали с£ляни з прикордонних сіл. Більшість — вигнана з насиджених місць самим австрійським військом, меншість — зі страху перед ворогом, залякана тими, що втікали через їх села. Куди прямувала ця людська маса? З чим утікала? Навіть багатші і ті везли замість добра самий дріб'язок, що похапцем вдалося взяти на віз, а бідні йшли лише з тим, що мали на собі, а щонайбільше з тим, чим нав'ючили корів. Ці добрі тварини, спотворені мішками, клунками, гримлячи бляшаним посудом, доповнювали жалюгідне видовище.
"Чим люди годуватимуть всю цю живність? — думав Микола.— Чим харчуватимуться самі сьогодні, завтра, через тиждень, місяць, а може, рік? Чи ці люди думали про це, коли зривалися з рідних місць? Вони ж не перелітні птахи?.."
Повз Миколу пройшов високий, худий, кривий на ногу чоловік, ведучи за руку малу дівчинку років десяти. Миколі кортіло саме його спитати, куди йде? Він підійшов до біженця і, пройшовши з ним кілька кроків, почав розпитувати, чому втікає.
— Вішають, стріляють,— сказав високий чоловік і більше не хотів говорити.
Микола не повірив. Він почував, що біженець передав чужі слова, що він охоплений загальною панікою, подібною до психозу.
Хто бачив очі того одинокого полоненого, чув його мову, не міг повірити. Деякий сумнів викликало тільки те, що Росія складається не з одних слов'ян, на її території живе більше сотні націй; це він знав з географії. Серед них могли бути й такі, про них саме могли йти такі поголоски.
Роздумуючи над цим, Микола помітив раптом, що не то з його очима, не то із сонцем щось робиться: в очах йому стало ненормально жовто. Глянув на сонце. Воно зробилось якимсь червоно-жовтим, як коптяча гасова лампа. Він мимоволі глянув у двір панів Пухнацьких, що мешкали біля церкви, і побачив, що не тільки господар, але й уся його родина, жінка і діти, висипали на подвір'я і крізь закопчені скельця розглядають сонце. Чорна сковорода невблаганно насувалась на диск. Уже можна було дивитись на нього незахищеним оком. Якийсь громадянин, що з'явився раптом біля Миколи, як виявилось, дячок місцевої церкви, дав йому шматок закопченого скла.