Увагу Миколи привернули до себе кущі флоксів і велика комаха-бражник, завбільшки з колібрі і подібна до цієї мініатюрної пташки. Вона швиденько літала над квітами і на льоту своїм довгим рильцем висисала нектар з її рожевих, довгих трубочок. Покрутившись над одним кущем флоксів, над другим, комаха відлетіла; і тоді Микола звернув увагу на табунець, курчат під бузком. Були там представники різної статі і віку: були курочки і півники, були цілком маленькі, були такі, що вже з опущеним крилом пробували залицятись до старих курей, за що не раз підпадали під гнів і неза-служені удари гострих клювів доброчесних пернатих матрон; а були підлітки, які не мріяли ще про такі успіхи, але які вже пробували свої слабенькі голоси, і ці, власне, викликали усмішку на устах Миколи. Сидить такий кандидат у півні на землі, розпарений, дзьобик одкритий, хвоста ще немає, зад голий, сиДить і дрімає, бо очі заплющені. Але десь запіяв старий півень. Кандидат у півні прокидається, встає, витягає шийку і, наїживши на ній пір'ячко, пропищить щось подібне до ці-р-р-р. Після цього знов сідає і западає в дрімоту. Таких там сиділо багато і перекликались різними голосами, один за одного смішнішими. Це розважало Миколу, і він забув на мить про своє горе. У кімнату увійшов батько.
— Ти знаєш,— сказав він,— зараз буде дощ.
— Можливо,— погодився Микола.— І півники співають наввипередки, хоч і небо чисте.
— Ти вийди надвір подивися, що там діється: над колодязем стоїть грозова хмара. Отой клаптик ясного неба, що ти бачиш крізь вікно, швидко затягне.
Микола вийшов надвір. Тут було зловісно тихо і парко. Від зрубу сунула синювато-чорна хмара. На її тлі майже не видно ластівок, хоч їх тут літало багато, бо часто чути було то тут то там їх тривожний писк. Раптом щось важке і могутнє прокотилось по небу. На землю упали перші великі краплі дощу. Перелякані курчата, повитягавши шиї і поопускавши крила, стрімголов полетіли до курника. Крізь відкриті двері стайні висунув голову кінь. Він насторожив вуха, понюхав повітря і глибоко зітхнув. До хати почала збігатись уся родина. Рештки синього неба зникли вмить, як зникли і ластівки, які ще хвилину тому прошивали повітря. Грубезна чорна хмара, що нависла над лісом, розкололась враз із різким страшенним тріском, із неї вирвалось сліпуче синє полум'я і впало на землю, за ним пролунав різкий ревучий грім. Від грюкоту здригнулася земля, задзвеніли шибки у вікнах. На ґанок вийшов дідусь з дзвіночком. Микола з батьком непомітно переглянулись.
— Грім ударив десь близько, зразу за Смяловсько-го домом, можливо, в дуб, а може, в колодязь,— сказав дід.— Щоб, не дай бог, не вдарив у хату.— По тих словах він пішов обходити будинки, творячи якусь молитву.
— Жаль, що ми вже так не можемо вірити,— промовив батько. Микола посміхнувся.
Пустився дощ. Спочатку рідкий, а коли дід повернувся, дощ лив уже з нечуваною силою. Зірвався вітер, зашуміли дерева, а небо раз у раз' полосували золото-сині блискавки, і ревли, не вгаваючи, громи. Садочок, де сиділи курчата, а над квітами літав бражник, а також усе подвір'я враз вкрилось водою. По дорозі на долини потекла ріка. А дощ лив не вгаваючи. На подвір'я з радісним криком вийшли, перевалюючись з ноги на ногу, качки, які під час спеки і посухи томились без води.
Вони, здавалось, побожеволіли з радості: лягали пластом, перевертались на спини, лопотіли крилами, бігали одна за одною, пили воду, п'яніли і кричали на всі голоси, дякуючи небу за чудесну, довгождану воду.
Нарешті дощ почав поволі вщухати. Він ще йшов, але вже не такий крупний і не такий навальний. Надворі помітно похолодніло. Хмари порідшали, із чорних зробились сірими і подались на південь, за ліс; громи ще гули, але вже десь далеко, і ще зрідка мерехтіли відблиски далеких блискавиць.
На ґанок вийшла вся родина — подихати приємним свіжим повітрям, подивитись на ігри качок. Це було дійсно цікаве і смішне видовище. На лісничівці джерела чи потоку не було, вода в кориті заступала качкам ставок! Було від чого божеволіти! На гайку почались розмови, посипались жарти. Всі були раді, що нарешті дощ промочив хоч трохи землю, що спала спека, що, може, тепер ще піде рости картопля, пожаліли тих, хто під час зливи був у дорозі і не мав де сховатись. Євген згадав розповідь Дмитра про те, як грім убив жінку кульгавого, що йшла з поля з серпом на плечі, і хотів було оповісти про цей випадок, коли раптом почулось чалапання по воді чиїхось чобіт. Всі, мов по команді, повернули голови в той бік, звідки почулись кроки. За хвилину показалася із лісу усміхнена голова Дробниць-кого, який, здалека побачивши, що всі на нього звертають увагу, приспішив ходу. Був він без шапки і цілковито мокрий, до нитки.
— Ось вам і один із таких нещасних,—промовив Гаєвський.— Звідки це ви? — почали навперебій допитуватись мешканці лісничівки.
Дробницький, підійшовши, сказав, що був у селі, ходив по закупи і вже вертав. Коли б не весілля, на яке хотілось подивитись, то був би проскочив перед дощем, а то затримався, і дощ захопив на самій середині дороги.
Його повели до кухні, там топилось у великій пекарській печі, було тепло, і вся сім'я подалась туди за ним. Дробницький став спиною до печі, і з його плечей зразу повалила пара, як із казана.
— Ну й дощ! Давно такого не було,— промовив він.— Коли б так землю промочив, як мене, то було б добре,— додав сміючись.
г— А хіба землю не промочив? — спитав дід.
— Промочити — промочив, але, мабуть, не дуже, бо раптовий. Коли б повільний — поміг би більше.
Дробницькому радили переодягнутись, баба принесла навіть дідову сорочку, але він нізащо не хотів переодягатись.
— Додому вже недалеко, — сказав він,— скільки там, десять хвилин ходу, добіжу, там уже переодягнусь та посушусь.
Дід налив добру чарку вина, Дробницький випив, крякнув, витер пальцями вуса, подякував і зібрався іти.
— Чекай,—сказав дід,—ти ще не сказав, хто жениться? Як же так, ідеш додому, не сказавши?
— Я й забув. Та той жениться, як його, отой кривий з Ласковець, той, що на парцеляції купив десять моргів і побудував хату коло Корчинського. Він ще у нас купував крокви на дах, знають пан?