— Розумію,— сказав Микола. Лебеденко глянув на хлопця і усміхнувся.
— Погано, що ти так мало розбираєшся в політиці,— сказав він.
— Сам знаю, що погано,— почав майже крізь сльози Микола.— Соромно перед вами, але що можна було зробити? У школі нас того не вчили, газети не писали, книжок таких не було.
— Да! — з жалем сказав Лебеденко.— І про Леніна не чув? — спитав він.
— Чув,— збрехав Микола.— Чув, але мало. Ви розкажіть.
— Про Леніна двома словами не скажеш. Ленін — вождь більшовицької партії і революції. Його гасло таке: "Перетворити війну імперіалістичну в війну громадянську"...
Перед Миколою ставали нові проблеми, нові питання, не чувані раніше і без допомоги не розв'язані. Лебеденко вже не був той безжурний веселун і співак, яким він здавався спершу хлопцеві. Микола почував себе перед ним маленьким неуком, і йому було соромно за своє незнання, за всю наївність, соромно перед цим таким простим на вигляд і скромним солдатом.
"Від цієї людини можна багато навчитись",—думав Микола.
Проте багато навчитись не довелось. Ще кілька разів вони розмовляли в лісі під час лісоповалів. Лебеденко розробив навіть певну систему семінарів для Миколи, але раптом усе обірвалося. Солдати закінчили рубку і через два тижні по тій першій пам'ятній розмові в лісі, по дорозі до міста,— відійшли. їх проводжала вся сім'я як рідних.
Прощаючись з Миколою, Лебеденко сказав:
— Розмову нашу в лісі не забувай. Книжечки діставай, читай, придадуться.
Того дня Микола вперше по-справжньому відчув, що він уже дорослий, а водночас зрозумів, кого втрачає у цій людині в солдатській шинелі. Ця людина розширила його обрії і показала світ, як буйний вітер, що, розігнавши хмари, відкриває очам синє небо і сонце.
Закінчивши гімназію, Микола думав, що вже може себе зважати освіченою людиною, а зіткнувшись з життям, побачив, що ще далеко до цього. В чому ж справа, хто винен, чи сам, чи домашнє виховання, чи школа? — запитував себе юнак. Він поринув у думи, перед очима, мов у фільмі, проминуло все його свідоме життя, починаючи від раннього дитинства.
16
Дев'ятилітній хлопчак Микола прокинувся в той час, як няня Маринка прийшла запалити в кімнаті, де він спав зі своїм молодшим братиком Євгеном, і кинула на підлогу оберемок дров. Цього разу дівчина так сильно грюкнула дровами, що він відразу сів на ліжку. В кімнаті було темно і холодно. Крізь дірку в шторі продиралось світло сірого зимового ранку.
— Як надворі? — спитав Микола, протираючи кулаками очі.
— Ой, там снігу навалило такого! Падав усю ніч і зараз іде! І гарно надворі — біло-біло! Вставай швидше!
Микола почав швидко одягатись. Маринка за цей час розпалила в грубці, підняла штору, і хлопець побачив частину даху Шкоропадового хліва, вкритого товстим шаром снігу, і ворону на паркані, що, розпускаючи хвіст і хитаючись, жалібно крякала. Микола знав уже з досвіду, що ворона кряче на сніг, отже, все заповідалось непогано. Мрії хлопця зводились до того, щоб на зимові канікули, які припадали на різдво і мали розпочатись через кілька днів, був сніг. І ось він ішов цілу ніч, а судячи з воронячого крякання, йтиме ще.
Микола розбудив брата, який не дуже охоче розплющив очі, і вийшов у кухню. У кухні було тепло. Тут уже давно палилось, на плиті грілось молоко, у високому кофейнику стояла готова кава, але біля плити не було нікого. Умившись, він пішов до кімнати батьків, щоб сказати їм добридень. Батько й мати, як видно, давно встали, бо мати, одягнена, стелила ліжка, а батько кінчав голитись, що він робив акуратно щодня. В окремому маленькому ліжечку сиділа шестилітня Зі-на і, дуже незадоволена чимось, терла очі. Це була особа маленька, хвороблива і деспотична. В її коротенькому житті трапилась пригода, яка викликала сміх в усій родині і в колі близьких знайомих. Дівчинка вночі впала з ліжечка, а прокинулась аж через деякий час від холоду на підлозі. Прокинувшись, почала рачкувати і, натикаючись на різні предмети, шумом розбудила батьків. Перелякана мати засвітила свічку і, побачивши доню в такому вигляді, спитала, що вона там робить.
— Десь нема моїх подусків,— відповіла Зіна.
Брати називали її Бідою, бо так якось, пестячи, назвала її мати. Дівчинка спершу протестувала, потім звикла, і це прізвисько стало її другим іменем.
— Бідко, вставай, сніг надворі,— шепнув таємниче Микола, кивнувши головою в бік вікна.
Зіна вдала зразу, що не чує, але, як тільки батьки вийшли до кухні,— мати доварювати сніданок, а батько вмитись,— злізла швидко з ліжка і боса, в одній сорочині, видряпалась на батьків письмовий стіл, що стояв біля вікна. На столі сидів уже Миколка. Цей стіл був улюбленим спостережним пунктом усіх дітей. З цього місця вони щодня стежили за рухом на вулиці, що тягнулась попри школу в кінець села, і бачили не раз багато цікавих речей. Зараз вулиця була чудесна: на дахах хат, на дорозі, на деревах, на плотах, усюди, де оком глянь, лежав шар білого холодного пуху. Вулицею йшли гуртками і поодинці до школи діти. Йшли в різноманітній одежі: у власних кожушках, у материних кофтах і батьківських куцинах, у чобітках, черевиках ї великих чоботях з когось дорослого; усі з полотняними білцми торбинами через плечі і з каламарями на шнурочках у руках. Хлопчаки бавились по дорозі, кидались сніжками, кричали, сміялись, дратували собак, що з лютим гавкотом вибігали з придорожніх дворів, дівчатка йшли звичайно парами, про щось своє зосереджено розмовляючи. Серед школярів ішов Іван Дума, задушевний приятель Миколки. Порівнявшись зі школою і побачивши Миколу у вікні, він показував руками і головою, що пора до школи.
Микола заздрив тим дітям. Насамперед, що вони мешкали далеко від школи і могли йти до неї засніженими вулицями, могли бавитись по дорозі, а йому треба було тільки перейти через кімнату і коридор, щоб бути в класі, а тому ніколи він не бачив по дорозі ні снігу, ні інших радостей, що криє в собі широка сільська вулиця. Микола заздрив селянським дітям ще й тому, що їм усе дозволялось: і йти розхристаними, в незастебнутих кожушках, і без рукавиць, і скидати шапки на вулиці, коли жарко, і валятись у снігу, ковзатись на підборах у замерзлому рові, і бавитись коло криниці, де намерзає взимку ціла гора льоду,— а йому, синові вчителя, до того ж і директора школи, нічого цього не дозволялось. Микола вважав себе завжди покривдженим, а часом просто нещасним.