— Тут щось не так,— втрутився в розмову Жил-кін,— якщо німці захоплять Росію, підійдуть під Москву, ти теж стріляти не будеш?
Шестаков задумався,
— Ти мені спершу поясни, як тут бути? — сказав він по хвилині.— Ми от зайняли їхній край і йдемо вирубувати їхній ліс, якого й так обмаль. Це добре?
— Хто ж каже, що добре,— промовив Сіманов і сам заплутався. Пояснити цього не міг.— Як ти скажеш, хохол? — звернувся він до Лебеденка. У всіх важких питаннях солдати звертались до Лебеденка, і його відповіді вважали цілком авторитетними.
Лебеденко стрепенувся. Він слухав уважно і чекав, коли можна буде сказати своє слово.
— Шестаков у багатьох випадках правий,— сказав він.— Ясно, що німці, які сьогодні тримають у руках зброю, прийшли на фронт не добровільно, а під примусом, і кожного зокрема шкода як людину, він такий же нещасний, як і кожен із нас, і його, як і нас, кожної хвилини підстерігає куля. Але привели ту масу і керують ними ті, що хочуть війни: кайзер, всякі архікнязі і князі, графи, поміщики, міністри, генерали і вище духовенство. Так мені здається,— додав він поспішно і звернувся до Миколи, припиняючи дебати.— Далеко ще?
Микола йшов, заслухавшись, не пропускаючи ні слова, сказаного Лебеденком.
— Зараз буде, ще кілька кроків,— сказав він. Розмова повернула на інше. Солдати поглядали на
ліс, який їм доведеться рубати.
— Мєлоч,— сказав Сіманов.
— Не подобається вам наш ліс? — спитав Микола.
— Та нічого, чистенький,— сказав Жилкін. Сіманов глянув на Миколу, потім на Жилкіна.
— Ви щось хотіли сказати? — спитав Микола.
Він намагався говорити по-російськи, підбирав слова, але вимова окремих слів і акцент були жахливі. Проте солдати не сміялись з нього, навпаки, заохочували, хвалячи і запевняючи, що говорить він добре, а як побуде з ними з місяць та повчиться, то говоритиме ще краще.
— Що я хотів сказати? — спитав у відповідь Сіманов.— Хотів і не хотів, бо боюсь, щоб не образився. Це не ліс, що ти, парень, показуєш,— сказав він переконливо.— Це так собі, парк, гайок у кращому разі. У вас, синок, лісів нема, хіба що в Карпатах, кажуть, є ліси великі. Там я не був, не знаю. Ліси у нас, в Росії! Ти б побачив наші північні ліси, сибірські ліси, їм нема кін-ця-краю. Можеш їхати, не кажу кіньми, а залізницею день і ніч, тиждень і два, і все будуть ліси і ліси. А ваш ліс? Нам добре понатужитись, нашій компанії, і за місяць лісу як не було. Порядок у ваших перелісках є, нема що казати, але щоб це ліси були, то ні. їх нема...
Першого ж дня солдати показали, як вони уміють працювати. Микола коли глянув, як полетіли додолу його улюблені дерева, то справді злякався, що через місяць лісу не стане.
Дійсно, що таке чотириста моргів для таких робітників? Микола не думав, що їхня робота відіб'ється так катастрофічно на його улюбленому другові. Він не уявляв, що це, що зараз веселить око і називається лісом, обернеться за тиждень-два в штабелі дров і купи хмизу, які протягом зими розвезуть для різних потреб різні люди, і там, де росли дерева, стирчатимуть тільки голі пеньки, мов пам'ятники на кладовищі. За рік-два і вони зникнуть. їх покриють лісні трави, бур'яни, пень-кова парость, і не знайдеш тут улітку тіні, і зозуля не закує, бо не матиме де сісти, не співатимуть солов'ї травневими ночами, як досі. І юнак уже з неприязню дивиться на солдатів. Чого вони тут? Чого прийшли? Яка сила пригнала їх сюди?
"Але ж вони прийшли сюди не по своїй добрій волі! — пригадує він слова Лебеденка.— Так, як і мої дядьки пішли у цісарську армію..."
А солдати валять і валять дерева, а ті падають на холодну землю зі стогоном розпуки, наче воїни на полі бою, скошені ворожими кулями. До вечора лежали цілі гори деревини. За нею зразу ж наступного дня почали приїжджати на биках обозники, що стояли в селі, і вивозили цей ліс на позиції, які укріпляло їхнє командування.
Вечорами відбувались концерти у кухні, які залюбки слухала вся родина Яворенків — Гаєвських. Тут, у цій кухні лісничівки, перший раз за їх довголітнє існування пролунала "Дубинушка", "Коробейники" і багато інших російських і українських пісень, яких у
Галичині досі не чули. Улюбленою піснею солдатів була пісня про Ланцова: довга, тягуча. Починав її швидким речитативом Жилкін:
Звенел звонок насчет поверки, Ланцов задумал убежать На тот высокий на чердак...
Після цих слів вступав хор, і тут Жилкін фістулою викидав найдивачніші колінця. Слово "убежать" виглядало як "у-гу-бе-жа-ять", а "чердак" як "че-гер-да-як", і ці слова тягнулись безконечно довго.
Українських пісень співав Лебеденко сам, акомпануючи собі на гітарі. Не раз концертував він цілі вечори, і його піснями заслухувались і солдати, і господарі хати. У Лебеденка був гарний баритон, і він умів ним володіти. Він переплітав сумні мотиви веселими, поважні — жартівливими. Від нього тоді вперше почув Микола чудовий романс "Дивлюсь я на небо..." і "Заповіт", інакше виконуваний, ніж у Галичині. Дуже подобалась усім пісня "Чорнії брови, карії очі" і багато інших українських мелодій, почутих уперше з уст російського солдата.
Після співу йшли оповідання, казки, спогади, жарти. Жертвами жартів ставали по черзі майже всі тимчасові мешканці кухні, але найбільше діставалось маломовному Шестакову. Солдати дратували його тим, що він, мовляв, залишив молоду жінку і що вона його зрадить. Шестаков боронився, як міг, а це якраз і підбивало товаришів на нові жарти.
— Чим ти доведеш, що жінка твоя буде вірна? — спитав одного разу Жилкін, наперед потішаючись, що той не знайде доказу.
— Докажу,— твердив уперто Шестаков.
— Ну, чим? Чим?
Шестаков почервонів, силкуючись щось придумати, але нічого путнього не знаходив і випалив, що його жінка ніколи не зрадить тому, що ніколи не була... без хліба.
Ясно, що "доказ" Шестакова викликав цілу бурю сміху і низку нових дотепів, на які Шестаков більше не відповідав. Він, звичайно, інакше думав, а інакше сказалось. Хотів пояснити, що увесь час дбав про жінку, працював для неї, любив її і за це сподівався вдячності хоч би у формі вірності, а сказав не те.
Подібні жарти повторювались майже кожного вечора, аж через один випадок припинились раз назавжди.