— Яке щастя, що Колі нема ще двадцяти років,— сказала Гаєвська. її хвилювала зараз тільки одна думка: щоб ніхто з її родини не пішов на війну. Те, що син і чоловік наразі звільнені від мобілізації, не цілком заспокоювало. Не йдуть сьогодні, але можуть піти завтра. Хто знає, як розгорнуться події. Вона не сумнівалась у перемозі Австрії. Хто там рахуватиметься з маленькою Сербією! Але ще всяке може статися. Підлягають мобілізації два її брати. Вона думає про них, і сльози набігають на очі.
— Бідні хлопці, що з ними буде? — каже вона до чоловіка.— Щастя, що не жонаті. А як ми всі прагнули, щоб Ося женився. Не хотів, наче передчував, що буде війна.
Гаєвський нервово ходить по хаті і про щось напружено думає. Він не відповідає. Надія бачить, що він зайнятий своїми думками, і замовкає. Обоє деякий час мовчать...
Надія Гаєвська була найстарша в родині. І хоч, крім неї, було ще чотири дорослі брати і сестра Галя, Надія вже з юних літ стала ніби головною в сім'ї. З нею радились, її слухали, вона гостро переживала горе і радість родини. Зараз два брати мали йти на війну — найстар-
ші) е р і ї — канікули, святкові дні.
ший Осип, тридцяти п'яти років, учитель недалекого села, і наймолодший Віктор, двадцяти шести років, що тільки цього року закінчив вищу лісну школу у Відні і мав дістати посаду зразу ж по вакаціях, які проводив з Осипом у батьків. Мешкали вони там з братом серед чарівної тиші лісу, в кількох кілометрах від найближчого села, не підозріваючи навіть, що їх чекає...
На дзвіниці вдарив дзвін на сполох.
Гаєвська перехрестилась.
2
З купання повернулись діти і, переступивши поріг кімнати, мов по команді, зупинились. По обличчях батьків пізнали, що трапилося щось недобре. Хвилину тому веселі, щасливі, свіжі від швидкої ходи і сонця, з мокрим, прилиплим до скронь волоссям, стали, наче наткнулись на якусь незриму перешкоду. Зупинились поглядами по черзі то на батькові, то на матері. Лице матері — мокре від сліз, батькове — бліде, засмучене. Таким вони бачили його тільки раз, після смерті любимої батькової сестри, їхньої тітки Ольги, і то було вже давно.
— Що трапилося? — спитав нарешті Микола.
Спершу він подумав, що це якийсь родинний конфлікт, і тому не насмілювався питати, але потім по обличчях батьків помітив, що це не так.
— Ти ще нічого не знаєш? — спитав у свою чергу батько.— Чуєш, як дзвін б'є на сполох?
— Пожежа?
— Війна.
— Он що! — Микола замовк, замислився.— Хто ж з ким воює? — спитав по хвилині. З тону його чути було, що ця звістка зробила на нього важке враження.
— Австрія оголосила війну Сербії.
— За Франца-Фердінанда?
— Так.
— Варто воювати! — вигукнув іронічно Микола.— Чого ж плачете? Фердінанда шкода? — звернувся він жартома до матері, щоб її розвеселити.
— Не Фердінанда, а дядьків твоїх, що підуть на війну.
— Це справа інша,— запечалився хлопець.
— А що тепер буде зі школою? — спитала Зіночка, що досі мовчала.
— Про школу, діти, треба поки що забути,— відповів сумовито батько.— Я думаю, що до кінця війни заняття в школах не розпочнуться, а хоч і розпочнуться, то не з першого вересня, не скоро. Школи, мабуть, займуть під шпиталі, може, й не всі, але вчителів не буде. Заберуть на фронт. У наказах, що я читав уранці, ніхто не звільняється від мобілізації. Але моя школа не пустуватиме. Я почну науку. А вам, діти, доведеться потроху вдома вчитись самим.
Слова батька було сприйнято з двоїстим почуттям: із радістю, що вакації будуть продовжені, і смутком, що рік може пропасти дарма. Хто тоді гадав, що не рік, а роки дарма пролинуть? Щиро засумувала Зіна, яка завжди була пильною ученицею; для неї сама думка про можливу втрату року була нестерпно важкою. У хлопців же не спостерігалось особливого смутку. ВсЯни переглянулись і мовчки зрозуміли один одного. Надворі було так гарно, так невимовно гарно! Стояла чудова погода, на полях у самому розпалі жнива, починалась возовиця снопів, у садах стигли фрукти. А скільки радості чекало їх у діда в лісництві, куди вони збирались усією родиною до кінця вакацій! Нічого не трапиться, коли ці вакації будуть продовжені.
Микола пригадує, як, будучи в третьому класі гімназії, він раптом засумував за волею, лісом, полями, за селом, де в нього минуло стільки радісних днів> за домом і написав до батька, щоб той забрав його зі школи, бо він і хотів би, але не може вчитись. Своє слізне прохання він по-дитячому мотивував тим, що за цей рік все одно дістане двійку, то краще йому повернутись додому і тих зайвих два місяці просидіти вдома, а з нового року вже з самого початку візьметься до роботи. Переляканий батько ледве переконав його, що вчитись доконче треба, і то зараз, і в жодному разі кидати школи не можна. І допомогло. Тоді він залишився в школі і в кінці року перейшов у вищий клас. "І це було добре,— думає Микола,— інакше я сьогодні атестата зрілості не мав би. Але цією додатковою, непередбаченою волею, що дарувала доля, нехай і через війну, не треба нехтувати. Хто знає, що чекає попереду?"
Микола не любив довго задумуватись.
— Значить, йдемо до Могильниці?
— Ідіть,— була відповідь батька.
— А ви? Чей же і вам треба попрощатись з дядьками?
— Обов'язково. Ми приїдемо надвечір. Тепер коней не дістати.
— А де мама?
— Певне, на кухні.
Хлопці пішли попрощатися з мамою. Застали її в сльозах. Сумна, з блідим, матовим, мов із білого мармуру обличчям, яке зараз особливо відтіняло чорне волосся, рівні чорні брови і карі очі, струнка, висока, мати була прекрасна в своїй печалі. Вона поцілувала синів, і ті побігли. За ворітьми Євген захоплено сказав:
— Яка наша мама гарна! Другої на світі такої нема! Микола був тієї ж думки.
З
Дорога до лісництва, де працював їх дід і де зараз перебували дядьки, вела через два села, що лежали майже поруч, і невеликий ліс. Уже в своєму селі бачили брати рух, незвичайний у такий час. Із полів вертали додому люди, переважно парубки і молоді чоловіки, чий вік підпадав під мобілізацію. їх уже встигли покликати кінні поліцаї, що разом із війтом роз'їжджали верхи по полях. На подвір'ях вештались господині, плакали малі діти, кричали сполошені кури, валували потривожені собаки. В двох сусідніх селах, через які доводилось переходити, зустрічались уже перші обози з мобілізованими. Вози піднімали хмари куряви, через яку майже не видно було самих пасажирів, тільки чути було їхні п'яні крики, плач, пісні. Бачили двох жандармів, що звідкись появились у селі. В їх присутності ще швидше забігали сільські поліцаї з грубими ціпками — єдиною ознакою їхньої влади і обороною від собак, яких доводилось дратувати майже у кожному господарстві. На дзвіниці, як і в їхньому селі Довгім, монотонно балам-кав одинокий дзвін.