Двірничка, вітаючи його з приїздом, сказала, що була Надія Яківна, без чоловіка. Довелось іти по ключі.
Микола йшов і думав, щоб застати Владика, бо боявся зустрічі сам на сам з його дружиною.
На жаль, не застав. Виявилось, що Владик виїхав як пропагандист на село, де зараз завершувано колективізацію.
— Владик поїхав туди охоче,— оповідала Надя.
Микола вірив, що це правда. Село переживало небачену в історії революцію: ліквідацію куркульства як класу на базі суцільної колективізації.
Надя зустріла Миколу радісно, проте не пустила до кімнати, поки не переодягнулась. Розмовляли через зачинені двері: він стояв у кухні, вона — в кімнаті.
— Ви б дали мені ключі, не відчиняючи дверей,— просив Микола,— бо я і не вмився з дороги.
Але Надія Яківна і слухати не хотіла.
— Що ви! Де ж би я вас випустила з хати голодного. Руки помиєте і у нас.
Даремно Микола просився, клявся, що їсти не хоче, Надя була невблаганна.
Нарешті запросила гостя до кімнати. Микола привітався і мимоволі опустив очі долу. Надя була в такому легкому платті і так неприховано оголена, що він вирішив негайно повернути до виходу.
— Куди ви? — злякалась Надя.
— Додому.
— Чому? Поясніть.
Микола глянув на її злякане обличчя і розсміявся.
— Чого ви? — спитала мало не крізь сльози молода жінка.
— Надю! — почав Микола.— Надіньте інше плаття.
— Чому? — щиро здивувалась вона.—Я думала, що вам сподобається, воно ж цілком пристойне...
— Ось що, Надю,— промовив Микола.— Ми не маленькі з вами, і я буду говорити відверто. Я поїхав у подорож, щоб відійти подалі від спокуси, точніше від вас.
Надя здивовано підняла брови.
— Так, так,—продовжував Микола.—Не вдавайте здивування. Ви чудесно бачили і знаєте, що мені подобаєтесь. Але ви жінка мого друга, якого я дуже люблю і шаную. Обікрасти його, навіть коли б він і не знав, я не хочу. Я ще не втратив совісті.
Надя слухала його мову, сильно червоніючи.
— Пробачте,—промовила вона.—На якій підставі ви робите такі далекосяжні висновки? Про яку кражу йде мова?
— Ви знаєте.
— Нічого я не знаю. Ви занадто самовпевнені, Миколо Степановичу. Даремно ви гадаєте, що вам варт тільки поманити пальчиком, і я б пішла за вами.
Микола мовчав, потупивши очі. Він не знаходив, що сказати.
— Чого ви мовчите? Микола взяв себе в руки.
— От, що, Надю, може, й справді я задалеко загнався, але ви, знаючи, яке на мене робите враження, не повинні були кокетувати і... спокушати. Ви кажете, що я самонадіяний, а чого ви одяглись так визиваюче нескромно до зустрічі зі мною?
— Що ви вигадали! — запротестувала Надя.— Яка нескромність? Це звичайне літнє плаття!
Микола поблажливо похитав головою.
— Я й на думці ніколи не мала зрадити чоловіка,— сказала Надя,— а що ви боялись за себе, то це справа ваша.
В мові її було чути образу. Вона вийшла.
Микола стояв ні в тих ні в сих, не знав, чи має чекати, чи йти геть. За кілька хвилин Надя увійшла в скромній білій сукні. Була ще трохи схвильована, старалась не дивитись у вічі. Розмова не клеїлась. Гаєвський встав, його більше не затримували. "І не треба було далеко їздити, щоб дістати такого прочухана від жінки,— думав Микола і усміхався сам до себе, виходячи з помешкання Сміленьких.— Враз отверезила, наче цебром холодної води облила. Спасибі, Надю!"
Повернувся додому задоволений з себе, веселий. В першу чергу вмився, відчинив вікно в кабінеті і почав переглядати пошту. Було багато газет, які приходили під час його відсутності. На таці лежала купка листів. Серед них і від Зої Іванівни. їх він відсунув набік, шукаючи чогось цікавішого. Знайшов листа від батька. По поштовому штемпелю бачив, що лист прийшов уже з півмісяця тому. Поспішно розірвав конверт, почав читати.
Батьків лист, як і попередні, був сумного змісту. З усіх листів віяло тугою за ним, Миколою, його найстаршим сином. В усіх листах, як лейтмотив, стояла фраза: чи ще побачимось колись?
У цьому листі батько повідомляв, що па вісімдесят дев'ятому році життя помер дід.
"Доки жили батьки, то здавалось, що ми з мамою ще не дуже старі, а от як померли, то зразу відчули ми тягар старості. До такого віку, до якого дожив дідусь, мені не дожити. Ніколи не мав я тривкого здоров'я, а тепер воно з кожним роком гіршає. І мати твоя почала дуже часто занемагати..."
Микола дочитав до цього місця, відклав листа і зажурився.
Невже і справді ніколи не доведеться побачитись? Як нерозумно влаштований світ! Відходять від тебе назавжди близькі і рідні, а ти не можеш навіть попрощатися з ними, бо тебе розлучили з ними люди, які також мають своїх любимих і близьких, але вони байдужі до страждань інших.
Ті, що стоять біля керма держав, не рахуючись зі своїми масами, не питаючись, чи хочуть вони того, чи ні, оголошують одне одному війни. Ті маси йдуть на смерть, часто не ремствуючи навіть і найчастіше не знаючи, чому умирають і за що. Та хто дав їм право розпоряджатися людськими життями?! Хто дав їм право розбійничати на чужих землях, руйнувати здобутки культури, пам'ятники старовини, хто їм дозволив сіяти голод, хвороби і смерть?
"Невже пролетарська революція не покладе край усім цим неподобствам?" — задавав собі питання Микола.
"Маю для тебе і приємну вістку,— писав далі батько.—Наш Євген уже став лікарем. Відмінно закінчив інститут у Празі і одержав гарний диплом. Маємо надію, що буде працювати науково.
Зіночка учителює в Янові, я поки що працюю на старій посаді. Не хотілось іти на пенсію, хоч уже сорок п'ять літ праці за мною, але почуваю, що шкільна влада запропонує мені покинути школу для когось молодшого, звичайно, для якогось поляка. Нас, українців, тут не люблять, хоч..."
Батько, видно, хотів написати: "Хоч і живуть на українській землі", —але, мабуть, побоявся цензури і обмежився крапками.
"Викладова мова польська,— продовжував батько,— незважаючи на те, що в класі всього два учні вважають себе поляками, та й ті не вміють по-польськи говорити".
Закінчувався лист сердечними побажаннями і підписами всієї родини. Микола сам просив у листах, щоб усі підписувались власноручно,— аби мати підтвердження, що вони ще живі.
Кожний лист від батьків і родини завдавав Миколі глибокого смутку і вибивав із колії принаймні на цілий день.