— За півроку п'єса була готова. З трепетом ніс її головному режисерові театру. Знав його за вимогливого і суворого. Залишив п'єсу на його столі і втік з кімнати, не маючи вже ніякої надії на успіх. Боявся тільки, щоб не сміялись. Уявив, як п'єсу читають серед акторів, що бували в бувальцях. Як вони, що скажуть? Критики іноді жорстокі, несправедливі. Два дні хвилювався, а на третій забув про п'єсу, наче її і не існувало. Аж десь через тиждень одержав листа від дирекції з запрошенням зайти до театру. І тут зазнав першої великої радості: п'єса була ухвалена до постановки.
Гаєвський замовк і витер чоло. Власне оповідання схвилювало до поту.
Лебеденко слухав захоплено.
— Що ж далі? — спитав він.
— П'єса вимагала деяких переробок,— продовжував своє оповідання Гаєвський.— Взагалі ні одна п'єса без таких доробок і переробок не обходиться. Постановником п'єси призначили молодого режисера, який з охотою взявся її ставити. Почалась робота автора з режисером. Прекрасна, творча робота двох молодих митців. Кожну сцену п'єси ми докладно обговорювали, шліфували фрази дійових осіб, дописували нові. Були випадки, що окремі діалоги ми репетирували з режисером як актори, щоб чути, як вони звучать зі сцени. Бо одне — читати п'єсу, а друге — грати її на сцені театру.
— Тепер я збагнув тайну,— сказав задоволено Тарас Іванович.— Я наче сидів у лабораторії письменника і режисера і слідкував за роботою над п'єсою.
— І що ж, цікаво було?
— Цікаво. Творча праця будь-якого митця, чи письменника, чи композитора, чи пейзажиста, для людини недосвідченої в мистецтві цікава. Скільки то людей хотіло б глянути хоч здалека через плече художника, щоб уловити хоч дрібку його тайни.
— А яка ж це тайна, Тарасе Івановичу?
— Яка тайна? Талант.
— Он що! — промовив Микола.— А крім художників усіх мастей, хіба нема талановитих людей? Які тільки винаходи роблять талановиті інженери, а які чудеса роблять металісти, сталевари, слюсарі, а будівники чудесних будівель, палаців, святинь, мостів, а хлібороби, а винахідники нових культур? Було б невесело на світі, якщо б не було талановитих на землі.
— Так що ж, нема тайн? — спитав господар дому.
— Нема,— сказав Гаєвський.
—— Яка ж все-таки різниця між вами, конкретно, і звичайним, скажімо, добре грамотним громадянином? — поставив знов питання господар, який все ще шукав чогось надзвичайного в тих, що творять художні цінності.
— Така, яка взагалі буває між двома людьми, бо ж нема на світі зовсім однакових осіб.
Відповідь Гаєвського не задовольнила господаря, і вона таки справді була незадовільною.
— Не погоджуюсь з вашим визначенням художника,— заперечив Лебеденко.— Нема на світі другого Шевченка, нема на світі другого Льва Толстого, немає другого Чехова. Це все ви говорите зі скромності. Художники родяться, а не робляться. Робляться ремісники. Вони бувають і в поезії, і в прозі, а справжні митці родяться. Ви мене не переконали. А як ваш новий роман? Що це, побутова річ?
— Ні, це зовсім побутова. В романі я показую нову радянську людину — будівника соціалізму. Не минаю, звичайно, труднощів, які стоять на перешкоді нашого будівництва. Між іншим, зберігаю колорит шахти з її специфікою, з її, так би мовити, романтикою, бо в кожній галузі виробництва є своя романтика.
— Треба тільки вміти найти її,— відізвався Лебеденко.
— Правильно, — погодився Микола.— Я славлю в своєму творі працю рук людських, підкреслюю значення творців усіх цінностей світу — робітників.
— Хороша ідея,— сказав щиро Лебеденко.— Молодець Микола. Як мені приємно це чути! З ваших слів я відчуваю, що роман буде мати велике виховне значення. Велике! — повторював Лебеденко.— Як же я так пропустив таку важливу подію, що ви письменник? Радянський письменник! Це велике слово.
— Ви нічого не втратили, — щиро сказав Микола без вдаваної скромності.— Зараз уже знаєте, а захочете — прочитаєте колись. Другим разом, як буду, принесу вам книжку.
Тарас Іванович подякував. Він вийшов до кухні, щоб поговорити з жінкою про вгощення, бо через три хвилини увійшов разом з дружиною, і вона почала накривати на стіл.
— Як же сімейні справи? — спитав господар. Микола розповів про своє життя.
— Не женився ще,— закінчив він своє оповідання.— На це ще буде час. Досі не мав часу, захопився новим, усім новим, невиданим, нечуваним, прекрасним. Ще встигну.
— Не варто було б відкладати цієї справи у довгий ящик,— промовив Тарас Іванович.
— Тобто одруження?
— Атож. Треба женитись, щоб мати час виховати діток.
— А якщо їх не буде?..
— В сім'ї, де немає дітей, там немає повного щастя,— висловила свою щиру думку господиня, що досі не брала участі в розмові.
Тарас Іванович хотів було зм'якшити суворий вирок жінки, але Микола став на бік господині.
— Ваша дружина правду каже,— ствердив він.— Але може статись і так, що не буде. Тоді для письменника діти — його книги... Не знаю, чи багато людей знає дітей Пушкіна чи Льва Толстого, але твори цих велетнів знають всі. Наш Тарас Григорович не мав діток, хоч і дуже любив їх, зате залишив нам і світові "Кобзаря".
За столом пішли розмови на інші теми. На бажання господарів, Микола розповів про своїх батьків, про сестру, брата, розповів усе, що знав про них з їхніх листів, які одержував тепер досить регулярно. Тарас Іванович переказав найважливіші моменти свого життя протягом останніх семи років.
— Мало ми пожили, а багато пережили з вами,— сказав Тарас Іванович, вичерпавши тему розмови.
Це було видно і без слів. Пережите відбилось на обличчях обох приятелів. На Миколиному лиці, може, не так різко, бо він був ще зовсім молодою людиною, але лице господаря віддзеркалювало багато страждань фізичних і моральних. Воно стало брезкле, повне, чого не було, коли Лебеденко, ще солдатом, стояв на квартирі у Миколиного діда. Тоді він був худорлявим, рухливим, тепер же рухи його зробились повільні, стримані. Часто хворів.
— Серце зіпсував я собі,— жалівся Тарас Іванович.—Захворів на іспанку1, а вона дала ускладнення, і от ніяк не прийду до норми.
— І випивати почав потрохи, — вставила дружина.— На серце воно шкодить, він знає це, а стриматись не може.