Питання поставлено руба. Не хотілось відповідати, бо вже не раз чув такі питання і відповідав на них, але не випадало залишити і це без відповіді.
— Кажете, професія незавидна,— промовив Гаєвський.— Не погоджуюсь. Правда, важка, але почесна.
— А що з тої почесті? — махнув рукою Горлиця.— Шахтар є шахтар, і все тут.
У підземеллі гуло, шуміли вентилятори, забираючи і гонячи на поверхню синій дим відпалів. Повітря поволі очищувалось.
— Завжди брудний, замурзаний,— продовжував Горлиця.— Добре, коли сухий забій, а бува, що мокрий. Та й повітря затхле. Бачите, чим дихаємо, — показав на рештки синього димку, що стелився долі.
— Але ви не проміняли б своєї професії, скажімо на плугатаря,— перебив Микола,— навіть коли він трактором оре. Хоч там повітря чисте і сонце світить.
Горлиця задумався.
— Ні, не проміняв би,— промовив по хвилині.
— Значить, ваша професія краща, ніж його? Горлиця знов запнувся, міркуючи, як відповісти.
— Для мене моя професія добра, бо звик, втягнувся, але для письменника, думаю, що ні, не добра.
— Звідки ж ви знаєте? Письменником ви, мабуть, не були? — пожартував Гаєвський.
— Відчуваю,— сказав робітник, піднімаючи очі на співрозмовника.
— Слабкий доказ, — сказав Гаєвський.
— Що саме? — не зрозумів робітник.
— А те, що ви сказали. Відчувати, як ви кажете, чи почувати, замало. Без письменників світ, може, й існував би, але без шахтарів напевно ні.
Горлиця не погодився.
— Колись не було ні письменників, ні шахтарів, а люди жили,— заперечив він.
— Мова йде, звичайно, про сучасний світ,— промовив спокійно Гаєвський,— і ви це знаєте. Без вугілля не було б заводів, фабрик, залізниць, пароплавів, електрики. Лісів? їх вистачило б на дуже короткий строк, на десятиріччя, а далі — смерть.
Докази були переконливі, і вони дійшли до свідомості шахтаря, але він попробував ще опиратись.
— Живуть же люди на світі без вугілля десь там в Африці чи Австралії,— сказав він.
Гаєвський бачив, що його співрозмовник настроєний сперечатись і переконати його буде важко. Проте й припинити розмову не випадало.
— Дуже мало людей живе без вугілля і в Африці. Ви маєте на увазі ті племена, що в екваторіальних лісах ходять голі і живляться чим попало. Тим, певне, вугілля не треба. Але й вони скоро приєднаються до загальнолюдської цивілізації і будуть користуватись і залізницями, і пароплавами, і електрикою, як користуються ними їх колонізатори. Так що це питання найближчих років.
Горлиця мовчав. Підійшли ще два шахтарі — товариші з бригади — і посідали. Розмови вони не чули,
— При старій власті, мабуть, так не було, щоб, скажімо, барин покинув насиджене місце і поліз у шахту, як ви,— промовив не без іронії молодий селюк Панько Лисий.
Ця фраза, очевидно, була заготовлена заздалегідь, і її знав товариш, з яким прийшов, бо ще Панько не закінчив її, як той хихикнув у кулак.
— Я ж не барин,— заперечив Микола.
— Ну, вообче, не робочий,— пояснив Панько.
Питання селюка було підготовлене з таким розрахунком, щоб загнати письменника в безвихідь. Він сидів і думав, що той не знайде відповіді. Проте його хитрість не вдалась. Микола сказав:
— Не знаю напевне, може, був такий барии, як ви кажете, а може, й не було. Вірніше, не було. А чому? Та тому, що тоді праця на шахті була каторжною, а тепер стала почесною.
— Що ж змінилось? — почав Панько, не давши договорити фрази.
Гаєвський глянув на парубка: чи він єхидствує, чи справді нічого не розуміє.
— Хіба треба пояснювати? — промовив з серцем.— Ви ж стали господарями шахт, заводів, полів, ви, робітники!
Панько крутив головою і все так же єхидно посміхався.
— Який же я господар,— сказав він.— Господар сам не працює, а наймає батраків, а я сам працюю, значить, я батрак.
— Не батрак, а дурак,— не витримав Горлиця, що досі мовчки слухав суперечку селюка з письменником. Мова молодого шахтаря, що недавно прийшов з села, його спосіб ставити питання обурив. І він не дав відповісти письменникові, самому хотілось, як він сказав, заткнути пельку нахабі.
— Дурне плетеш, дурне агітуєш,— сказав він докірливо,— далі свого носа не бачиш. Ти не знаєш і не поцікавився, хто був хазяїном цієї шахти. Так я тобі скажу: француз, мільйонер. Молодий ти і нерозумний. Пани були до революції господарями шахт, і ясно, що вони в шахтах не працювали, а тепер хто на чолі шахти? Наш, шахтар. А на чолі держави? Такі ж робітники, що недавно покинули станки і по волі таких же робітників перейшли на державну роботу.
Які не переконливі були доводи старого шахтаря Горлиці, а проте впертого селюка не переконали. Він твердо стояв на своєму. В його словах вчувалась злобливість, що межувала з ворожістю.
— Ленін не робітник,— сказав він. Цими словами, видно, хотів обеззброїти обох сперечальників, але даремні були його сподівання.
— Знов не те говориш,— промовив Горлиця.— Не будь Леніна, не було б у нас сьогодні Радянської влади. Ленін не робітник від станка, правда, але хто підготував, скажімо, робоче місце для Радянської влади? Ленін з робітничим класом. Він спирався на робітничий клас. Так я кажу, писатель? — звернувся до Гаєвського.
Той повністю ствердив міркування шахтаря.
— Отож-то, хлопче,— підкреслив Горлиця.— Ти б частіше у клуб заходив, лекції слухав, там дещо почув би і про Леніна, і про робітничий клас, до якого сам прагнеш, і не говорив би дурниць, а то верзеш таке, що гидко слухати.
Розмову перервав Арсен Іванович. Він прийшов сказати, що вибої провітрено.
— У вас добре одірвано,— кивнув у бік Гаєвського.— Видно, що всі шпури були на одному рівні. Вам залишається тільки зачистити стінку.
Микола пішов на своє місце. Під час вентиляції шахти на розмові з робітниками він відпочив і тепер легко справився з зачисткою вибою.
— Ви сильна фізично людина,— похвалив бригадир.— Я не думав, що ви так швидко почнете працювати самостійно.
Похвала бригадира була дуже приємною. Микола сам собі дивувався.
— Ви коли-небудь працювали фізично? — спитав Арсен Іванович.
Микола розповів про свою роботу в млині, а в ранній юності в господарстві діда.
— Я ніколи колись не розумів фрази, що фізична праця облагороджує, — сказав він.