Вставав він рано, до схід сонця, коли ще всі в домі спали. Бували випадки, що, вставши удосвіта, заставав ще бабу на кухні; ставила опару на хліб або домивала посуд. Іноді вона, бувало, засне сидячи. Тоді будив її, проводжав до ліжка, а сам виходив з хати до роботи. В першу чергу йшов до стайні і давав коням їсти. Коней тримав звичайно четверо, рідко коли більше. Це були прості робочі тварини, які обробляли його власні шматки поля і виконували лісові роботи. Дід любив коней і тому тримав їх, хоч знав, що вони з'їдають йому половину врожаю. Від коней ішов на тік, пасіку, дивився, чи не трапилось чого вночі, а впевнившись, що все в порядку, тихенько вертався до своєї спальні, тихенько сідав перед шафкою-буфетом, обережно відчиняв дверцята і починав господарювати. Там було звичайно багато смачних речей. Могли бути рештки печені, що залишилась від учорашнього обіду, могли бути вареники чи смажені курчата, і дід відрізував великий шматок хліба, грубо обрізував скоринку, намазував хліб маслом і, голосно сопучи, глемедав його, бо не мав у роті жодного зуба. Перекусивши, брав у руки палицю, рідше рушницю, і виходив у поле. Так бувало, звичайно, влітку. Ішов полями один, милуючись красою ранку, сходом сонця, збіжжям і квітами придорожніми, милуючись природою, яку розумів, любив пристрасно, з якою зрісся воєдино. Ішов на свої "поля" — окремі порозкидані в різних місцях клаптики землі. Відвідував звичайно щодня інше поле. Всього землі мав дід десять моргів, а порозкидані були в п'яти місцях.
Коли жнива ще не починались, дід зривав по кілька колосків з нивки "для показу" і вертав додому. Приходив, коли вже сонце стояло високо, коли сам зголоднів і вважав, що удома повставали.
На подвір'ї заставав рух. Наймити — їх було два — мастили колеса, лагодились у поле. Виїжджали завжди пізно, тому що без сніданку баба на роботу не пускала.
Зустрічала вона діда звичайно на ґанку, старенькому, як і хатка, також вкритому соломою, опертому на двох дубових стовпчиках, помальованих червоною фарбою. Зустрічала на одній із двох лавок, на яких відпочивала у вільний час родина, або йшла аж до хвіртки. Тут старенькі віталися, бажали собі взаємно доброго ранку, дід цілував руку бабі і, показуючи їй колоски збіжжя, розповідав про врожаї на своїх полях. Урожаї, звичайно, дід хвалив, щоб не робити прикрості дружині, але фактично ніколи вони не були добрі. Перш за все ниви не оброблялись як слід, земля була не із кращих, суглиниста, вимагала добрив, а їх не вивозили достатньо, бо поля лежали далеко від лісу. Поговоривши про се, про те, бабуня просила діда вмитись, бо зараз буде сніданок. І тоді починалось вмивання і разом із цим молитва.
До сніданку сідала вже вся сім'я, крім баби. Вона ніколи не мала часу, і коли їла — ніхто не знав. Подасть на стіл обід чи сніданок і стане за чиїмсь стільцем, прислухаючись до розмови за столом. І тільки-но хто попросить її сісти, як вона мерщій біжить до кухні, виправдуючись, що не має часу. І справді, вона ніколи не мала вільного часу.
Баба, може, колись була й висока. Зараз похила, не сива, хоч мала вже біля 60 років, худорлява. В її невеличких карих трохи запалих очах світилась доброта і ласка. Людина ця не знала злоби, не знала заздрощів; це була ходяча любов і всепрощення. Щодня з ранку до пізньої ночі — на ногах і в постійній праці. Бувало, з'їдуться на канікули діти і внуки,— повна хата, повна будка, усюди повно їх, і своя челядь, а всіх треба хоч тричі на день нагодувати, спекти для цієї галайстри хліба, і все робила вона сама — не любила, коли її дочки, що приїжджали на канікули, допомагали. У кожного з її великої родини були свої приємності, всі користали з відпусток, з волі, ходили на прогулянки, збирали гриби, ягоди, ловили раків, їздили по снопи — для хлопчиків це була велика приємність,— а баба не виходила з кухні: вічно в спеці кухонній, вічно в праці, зиму і літо, усе життя.
По сніданку гості звичайно розходились хто куди: хто з книжкою на ґанок, хто порозмовляти, а дітвора в ліс. Зі стола прибирали, і їдальня перетворювалась у кабінет. Дід сідав на годину-дві до канцелярської роботи, їдальня була найбільша з усіх трьох кімнат. Мала три вікна, була світла і колись призначалась для господаря дідового — графа, який зрештою ні разу за все життя до діда не приїжджав. Це був горбань-туберку-льозник, який завжди лікувався десь по заграницях і вимагав тільки, щоб дід акуратно надсилав йому гроші за проданий ліс.
Ліворуч від входу до кімнати стояв на всю стіну ве-"
ликий чорний письмовий стіл дивачної форми і конструкції — теж власність графа. За цим столом працював іноді ранками дід. Він підраховував щось, записував прибутки і витрати, перевіряв касу, яка містилась у цьому ж таки столі, в окремій шухлядці. Це була каса, де зберігались гроші графа, виручені від продажу лісу. Часом із цієї каси дід позичав собі грошей. Це було тоді, коли Іцко Айтнер приносив із містечка якийсь крам. Іцко був багаторічний постачальник всякого краму з міста, і заради нього іноді робились незаконні операції, звичайно, тимчасові, бо коли приходив термін посилати графові гроші, то для вирівняння каси продавалась корова, а то й шматок поля, і борг покривався.
Адміністративними здібностями дід не міг похвалитись. Не умів він довго сердитись, не міг людини покарати навіть за злочин, любив покричати, але вся околиця знала ціну крику, і ніхто його не боявся... Наприклад, так: іде дід уранці лісом і чує, що недалеко хтось явно господарить. Скрадаючись, підходить ближче до місця, звідки чути цей підозрілий шум, і бачить: стоїть віз, запряжений конякою, а добре знайомий селянин із найближчого села, Макодим Макарчук, накладає на воза хмиз із купи. Нахабство Макарчука виводить діда з рівноваги. Стиснувши в руках палицю, він майже бігом біжить до злочинця.
— Ти що тут робиш, злодюго! — кричить дід іздале-ку. Він певний, що злодій буде якось реагувати, буде втікати або принаймні просити пробачення. Але нічого подібного. Макарчук, побачивши діда, робить дуже задоволену міну і йде йому назустріч. Він скидає шапку і старосвітським звичаєм вітає діда.