— Не жартуй, я хочу бути з тобою,— не збентежилась жінка.
Парубка брала злість.
— Не хочу, щоб ти приходила,— сказав він грубо.
— Чому?
— Я одружуюсь, — збрехав Микола.
Зоя Іванівна вп'яла очі в парубка. Слова застрягли у неї в горлі. Але це тривало одну мить.
— Неправда, — сказала, нервово сміючись.— Неправда. Ти цього не зробиш.
— Чому? — обурився Микола.
— Тому, що я не хочу. Ні, ні, ні в якому разі! Але зараз нема часу про це. Я прийду до тебе, поговоримо на самоті. Ха-ха! Він жениться! Він жениться! Ха-ха! Ніколи цьому не бути! Ніколи! До побачення.
Зоя Іванівна швидко пішла, не подавши Миколі руки на прощання, а він стояв мов укопаний і дивився їй услід невидющими очима. Почував себе розбитим, спустошеним, хворим. До горла підступало клубками ридання, яке він насильно стримував.
— Чи ти закоханий, чи який тобі дідько? — Хома підійшов і шарпнув за руку друга.— Що з тобою діється? Ти що, божеволієш зовсім?
В очах Миколи стояли сльози.
— Я не знаю, що зі мною робиться, але почуваю, що наді мною нависло велике горе.
— Мав я рацію, перестерігаючи тебе перед нею? — спитав Хома.
Микола повісив голову.
— Що мені до того, що ти перестерігав, що мені з того, що ти мав рацію? Факт є фактом.
— Поривай з нею негайно! — спересердя крикнув Хома.— Ніяких зустрічей більше! Ніяких слабостей! Поривай, поки ще час! Не пірвеш — нарікай на себе. Ще маєш час, пам'ятай, останній час. Микола витер хустинкою очі.
— Порву,— сказав,— обов'язково порву.
Але щось внутрішнє говорило, що так не буде.
10
Настала пізня осінь. Мокрими полями, мов старці на прощу, йшли один за одним сірі, понурі, одноманітні, заплакані дні. В садах і скверах від холоду дрижали голі дерева, на галузках, мов сльози на віях, висіли краплини дощу. Щораз пізніше прокидалось тепер сонце. Іноді й не виходило на небо, а цілий день лежало ліниве, сповите в білі тумани.
Разом зі світанком прилітали до міста цілі зграї ворон та галок. Вони обсідали вежі церков і дахи високих будинків, а посидівши, зривались і чорними хмарами пропливали над містом, прямуючи на голі, пустинні поля, на рідкі озимі, на безлисті гаї.
Із півночі щораз частіше повівали вітри і від них ранками тугішала земля, на берегах харківських річечок з'являлись тоненькі скельця льоду.
Потіли щоранку вікна Миколиної кімнати. У домі ще не топилось, бо центральне опалення було попсоване. Повітря в хаті, особливо ранками, було важке: пахло гнилизною, брудом, вогкістю. Зоя Іванівна називала ці запахи холостяцькими ароматами.
Хлопці рано покидали домівку, щоб зогрітись хоч в опалюваній установі, а ввечері не хотілось вертатись до холодної кімнати, де їх чекали довгі холодні вечори і ще довші темні осінні ночі.
Незважаючи на перестороги Хоми і обіцянки Миколи припинити зустрічі з Зоєю Іванівною, її візити почастішали. Вона вже не соромилась Хоми, а поводилась у їх кімнаті, як Миколина дружина і господиня дому.
Микола пасивно приймав її поцілунки, як і дарунки, на які вона не скупилась. Це були аванси, яких вони ніколи не змогли б погасити. Почалось від задобрювання Хоми. Вона знала, чим його взяти. Щораз приносила якісь їстівні припаси: то кільце ковбаси, то якусь рибу, грудку масла або банку консервів, іноді домашнє печиво. Це, звичайно, у неділю і свята.
Хлопці не раз запитували один одного, звідки в неї все це береться, адже її чоловік тільки службовець, а сама не працює.
Вирішили об'явити бойкот усім цим приношенням. Микола принципово не користувався ними, поїдав усе Хома. Але не в цьому суть. Бути в ролі альфонсів не завидна роль. Зоя була певна, що й Микола в її відсутності користується її подарунками.
На категоричне питання, звідки вона бере гроші на ці приноси, Зоя Іванівна заявила, що вона нікого не кривдить, бо це гроші не її чоловіка і не крадені.
Проте згодом виявилось, що Віктор Кваша, її сусід і обожнювач, торгує на чорній біржі. Гроші на перші торги, на розробок, дала йому Зоя Іванівна, за що має відповідні проценти. Грошові інтереси зблизили цих двох людей, потім зробили їхні стосунки інтимними, і кінець кінцем Віктор став її коханцем. Та не довго. Він набрид їй, як і законний чоловік, і вона дала йому одкоша. Це сталося після знайомства з Миколою.
До Миколи Зоя Іванівна запалала, як їй самій здавалось, справжньою любов'ю і поставила собі за мету життя здобути його любов і руку. Для того і повела на нього свій наступ з найбільшою стратегічною досконалістю.
Вона приходила щораз частіше і засиджувалась що: раз довше.
Микола приймав її з байдужістю приреченого. Одного разу, залишившись з Миколою наодинці, Хома жартома сказав:
— Ти мені нагадуєш зараз Обломова, і, здається, такий кінець тобі готує Зоя Іванівна.
Микола обурився. Чим же він нагадує Обломова? Хіба мало він працює?
— А ти нагадуєш мені Захара своїм вічним бурчанням.
— Не гнівайся,— посміхався Хома.— У тобі справді є щось обломовське. От хоч би ця пасивність щодо власної особи. Невже ти не бачиш, що довкола тебе робиться, і невже тобі себе не шкода?
Гаєвський відповів, що Хомі в очах все двоїться, що ніяка небезпека йому не загрожує.
— Мені заважають працювати, це правда,— говорив Микола,— а треба б, щоб день був удвічі довший. Іспити під носом. Та й театр забирає багато часу й енергії.
— Не театр, а Зоя,— проказав флегматично Хома.
— Дурниці. Зоя не проблема, захочу — і завтра її не буде.
— Захочеш! Ха-ха! — зареготав Хома.— Значить, досі хотів? Коли ж ти захочеш, цікаво?
— Зразу після прем'єри.
— Коли ж це наступить?
— Що саме?
— Ну, прем'єра і розрив із Зоєю.
— Прем'єра відбудеться наступної неділі, на яку маю честь запросити вашу милість.
Микола не жартував. Його п'єса справді появилась на сцені харківського Червонозаводського театру і мала успіх. П'єса була написана на сучасну тему, в ній показано боротьбу нового, творчого, зі старим, ворожим на селі. Гаєвський показав у ній куркуля, прообразом якого став Супрун Гиря, і сільських ентузіастів, які жертвують собою в ім'я того великого, що несе людству молода Радянська держава, керована великим Леніним.
Глядачі приймали п'єсу добре, після другої дії на сцену викликали автора, і схвильований, але щасливий Микола Гаєвський вийшов на авансцену, щоб подякувати глядачам за теплий прийом і ласку.