"Хотів би я злитись з цим світом, зріднитись,— писав Микола,— а якось не виходить. Я знаю людей, які вдають з себе грубих, вульгарних, лаються, як п'яні матроси, і їх мають за своїх "в дошку" (теж вираз!). Є люди, які вважають, що скидати головний убір при вітанні на вулиці — це буржуазний пересуд, бо, мовляв, досить кивнути головою або підняти до лоба руку. А їсти при допомозі виделки і ножа вважається проявом аристократизму, так само, як і зробити послугу жінці.
Я якось не можу до цього звикнути. З мене посміюються товариші по службі, поза очі обзивають паном, а це образливо чути. Я почував себе гідним бути членом суспільства, яке остаточно пірвало з старим. Мені не вірять, і це боляче. Коли б ви були ближче, ви б захистили мене або навчили, як поводитись, як жити в цьому новому світі".
Закінчивши листа сердечними побажаннями і привітом Ользі Іванівні — дружині Андрія Олександровича, Микола написав адресу, і йому неначе легше стало. Він уявив, як через кілька днів його добрий друг, що простягнув йому руку в біді, буде читати листа і співчуватиме йому, Миколі. Він був певний, що Андрій Олександрович засудить ставлення до нього Волі, а може, старий друг вживе якихось заходів, щоб виправити його становище...
Глянув на годинник. Одинадцята. Братись до книжки не було сили й охоти. Втомився за день. Лягати до приходу з міста Хоми теж не хотілось, щоб не вставати потім, як ляже, та відчиняти йому двері. Погасив світло і, опершись на підвіконня, задивився у весняну ніч.
На темному небі переморгувались зірки. До них профілем стояв місяць. Повз нього пропливали легенькі білі хмаринки. І тоді його бліде лице з гострим чубом і борідкою ховалось в них, як ховається у цигарковому димі лице завзятого курця.
Микола відчув раптом тяжку самотність. Відколи покинув рідний дім, мобілізований ще в австрійську армію, не знав ні дня спокою, а відколи вийшов з дому Сашень-цщ не зазнав ні хвилини щастя. Правда, було приємно, коли хвалили його оповідання на літературних вечорах, але наскільки це було б приємніше, якщо б він міг поділитись успіхом зі своїми рідними, як було б радісно бачити щасливе личко Сашеньки, а вона напевно раділа б, він у цьому не сумнівався.
Як же вона живе тепер? Більше року її не бачив. У неї дитина. Синочок. Вона вже мати. Хотів не раз піти на Гончарівку, але завжди стримувала думка про її брата і чоловіка. Коли б не Юрій, може, він сам сьогодні був би батьком її дитини. Чи щаслива вона?
Думки Миколи перервав тупіт ніг Хоми. Він вертався зі співки новоорганізованого хору і по дорозі підспівував пісеньку, яку сьогодні розучували. Був у гарному, піднесеному настрої і з жартом зупинився під вікном.
— Ти що, мов сова, сидиш у темряві і виглядаєш на вулицю? Думаєш, що трапиться якась здобич?
— А що мені робити?
■ — Щось у тебе мінорний настрій, — сказав Хома все тим же жартівливим тоном.
Нема чого радіти,— відповів Микола.
— Щось сталося?
Хома перемінив тон. Він учув в нотках голосу товариша якусь душевну травму. Він знав його історію з Зоєю Іванівною і зараз подумав, що саме там треба шукати причину смутку.
Хома спочатку дуже гостро виступив проти "путан-ня" Миколи з цією жінкою. Він доводив Миколі, що цей зв'язок може скінчитись фатально. Просив опам'ятатись. Але коли побачив, що Микола не може стриматись, що грузне, мов у багні, щораз глибше, махнув на все рукою і тоді ще, під час сварки, що виникла між ним і Миколою, він сказав ходову фразу: "Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно".
Зараз він подумав, що вже почались, мабуть, наслідки афери, бо саме цим словом він охрестив непристойний Миколин зв'язок, і йому стало шкода; товариша.
— Говори, в чому справа? — спитав він, все ще стоячи під вікном.
— Заходь у хату, не ночувати ж тобі надворі. Хома зайшов до кімнати, і Микола поволі оповів про
те, що скоїлось в інституті. Хома слухав уважно.
— Ти дуже сумуєш, що не прийняли? — допитувався Хома.
— Як тобі сказати? В житті з дотримуюсь філософії Горація, висловленої в оді до Делія. Пам'ятаєш її?
— Прекрасно пам'ятаю,— сказав Хома і почав цитувати початок оди римського поета:
В годину розпачу умій себе стримати І в хвилі радості заховуй супокій...
— Добре сказано,— промовив він, процитувавши два перші рядки.— Тільки чи справді ти додержуєшся цієї філософії?
— Безумовно.
— А може, дозволиш мені нагадати тобі цю мудрість, якщо, бува, забудеш? — спитав не без єхидства Хома. Микола погодився.
Після цієї розмови Хома почав стелити ліжко і скоро ліг, щоб завтра раніше встати, а Микола ще довго сидів біля вікна, вдивляючись у ніч. Сон не йшов до нього. Місяць давно спустився з неба, неначе павук на невидимій павутині, і зник за будинками. Небо посвітлішало. Почало благословлятися на світанок. Місто ще спало, тільки у клітці сусіди-птахолова тужив у неволі самітний перепел.
9
Минуло літо. Минула відпустка Миколи, яку він пересидів у місті, бо не було за що виїхати хоч би на село, зрештою тоді небагато хто міг собі це дозволити. Він узяв собі відпустку в один день з Хомою, на початку червня, і вони вставали удосвіта, виїжджали трамваєм до котроїсь конечної зупинки поза містом, а звідти йшли пішки в поле, милуючись природою.
Іншого дня зупинялись над річкою Уди, купались, прали білизну. Особливо любив це Хома. Дуже ощадний і скромний в житті і побуті, він виробив собі правило: робити самому те, що можеш зробити, не користуватися працею чужих рук.
Зголоднівши, обідали переважно самим хлібом, запиваючи водою, За час двотижневої відпустки двічі їздили залізницею в найближчий лісок і там бродили цілий день до вечора, а ввечері вертались додому втомлені, але задоволені.
Одного разу напросилась поїхати з ними до лісу Зоя Іванівна. Хома спочатку був дуже незадоволений, бо знав, що вона шукатиме виключно товариства Миколи, без свідка, та й взагалі воліла б, щоб він не їхав. Але Хома був не з тої породи, що поступаються жінці. Навпаки, він вирішив не вступитись і псувати їй настрій, де зможе. До речі, про те, щоб він не відступав, а був весь час з ними, просив Микола. Зоя Іванівна попередила, що продукти і все інше привезе з собою. Це, до деякої міри, компенсувало "втрачений день", як назвав Хома день виїзду з Зоєю Іванівною на дачу.