— Сядь коло мене, рідний,— вона притягнула хлопця до себе і милувала, цілувала його пристрасно, гаряче.
— Я приголомшила тебе зразу, правда? Я не знаю, що ти думав про мене. Я бачила в твоїх очах іскри злості, коли проводжав мене очима останнього разу. Не знаю, чи ти догадувався, що з мого боку це була тільки бравада, яка коштувала мені дуже багато нервів і здоров'я. Ти не уявляєш, скільки я проплакала після тієї показної хоробрості. Я дуже нещаслива людина. Не люблю я чоловіка, а що варте життя без любові? Тебе покохала з першого погляду, тільки побачила; потім, коли почав читати вірші, а в них також говорилось про нещасне кохання, я умовила себе, що ти будеш моїм навіки.
— Як же це можливо? — перебив Микола.
— Не лякайся, в мріях все можливо. Нехай я тільки раз була з тобою, а це вже запам'ятаю навіки. Не кидай мене,, хороший, не жени від себе, дай мені трошки ласки, пригорни щиро, як людина людину.
Вона дивилась на хлопця благальними очима. . Микола мовчав.
, — Ти ж не пройдеш байдуже біля голодної собаки... Ти ніжний) я знаю, ти той, справжній, ти відчуєш муки людини і тварини. Невже ти не змилуєшся наді мною?
Микола забув присягу і знов, як і в перший раз, безвольно піддався її бажанню.
З того дня і почалася перша дія драми, в якій він грав не останню роль.
Через півгодини Зоя Іванівна була вже готова до відходу. Просила не проводжати її додому, ні навіть до трамвая. Микола послухав. Коли ж вона вийшла з парадного на вулицю, Микола побачив, як із воріт.дому, що напроти, вийшов той самий чоловік, який розмовляв з нею на тротуарі. Цей чоловік на деякому віддаленні пішов слідом за нею.
"Що б це значило? — Микола ламав голову.— Хто цей чоловік? Хоч би. було спитати. Яке він має відношення до цієї жінки? Може, він четвертий в цій незвичайній комбінації?"
Микола почав переконуватись, що зараз це йому вже не байдуже. В душі почало ворушитись щось подібне до ревнощів. Удома Зоя Іванівна поводилась уже не так, як на вулиці, вона знайшла для нього так багато гарних слів. У цей прихід вона здалась йому далеко приємнішою і навіть принаднішою, ніж перший раз. Він переконався, що, дійсно, вся ця штучна бравурність була лиш засобом самооборони на випадок, коли б він словом або вчинком хотів зневажити її.
У той час, як Микола роздумував над подіями, що протягом одного вечора відбулись в його житті, на вулиці, якою пішла додому його гостя, відбулась така сцена.
Не встигла Зоя Іванівна відійти й триста кроків, як почула за собою тупіт ніг людини, що бігла. У фігурі людини, яку вона побачила, оглянувшись, відразу пізнала свого переслідувача, якого перед годиною покинула на вулиці. Це був спекулянт Віктор Кваша, її обожнювач і спокусник, а до того ж і близький сусіда.
Зоя Іванівна зупинилась. На вулиці не було ні душі. Це був час, коли одній людині ходити по завулках небезпечно. Випадки, що злодії і старші безпритульні роздягали на вулицях, були часті. Зрештою, ніхто й не поміг би, коли б покривджений кричав пробі. Роздягальники оперували звичайно не поодинці. Коли один грабував, другий міг чатувати у найближчому під'їзді.
Зоя Іванівна тремтіла від страху і злості. Кваша став зараз для неї нестерпно гидким. Адже там, на вулиці, вона сказала йому, що більше з ним бачитись не хоче, сказала, що не любить його і ніколи не любила, що тільки хвилево піддалась його спокусі тоді, коли він, скориставшись з її скрутного матеріального становища, розіграв роль закоханого, загрожував, що позбавить себе життя, якщо вона відмовить йому у взаємності. Чому ж він цього не хоче розуміти? На це питання не міг би, мабуть, відповісти й сам Кваша.
Захекавшись, він підбіг до неї. Ловлячи ротом повітря, вхопив Зою Іванівну за лікоть, але вона з відразою вирвала руку.
— Відсапайтесь спочатку, шпигуне! Для такої роботи ви непридатні, забагато жиру,— промовила злобно.
Переслідувач пропустив її фразу повз вуха.
— Куди ходила? — спитав грубо.
— Ти знаєш, чого питаєш? Ходила і буду ходити. Це тебе не стосується.
— Стосується, і дуже! Не думай, що тобі так легко вдасться від мене відкараскатися. Ми з тобою зв'язані навіки.
— Ти збожеволів, що ти плетеш? — крикнула Зоя Іванівна і схаменулась, усвідомивши, що відповідає Мико-линими фразами, які чула недавно на свої власні репліки.
Історія повторювалась, тільки декорації перемінились і артисти обмінялись ролями. Ясно, що Кваша був досвідченим у житті і в коханні, і їй важче було позбутись його, ніж малодосвідченому Миколі її. Проте вирішила не відступати ні на крок, вірячи в свої чари й силу.
Кваша шаленів. Губи його дрижали, і весь тремтів у стані крайнього збудження.
— Я не дозволю тобі більше ходити до того писаки,— шипів він.— Я вб'ю його і тебе.
— То вже як там у тебе вийде,— промовила спокійно Зоя Іванівна, повертаючись, щоб іти, але він знов схопив її за руку.
— Ти що? — видивилась на нього жінка.— Чого ти мене тримаєш?
— Скажи, що більше до нього не підеш,— почав він уже іншим голосом.
Зоя Іванівна усміхнулась.
— Невже тебе задовольнило б, якщо б я таке сказала!
— Задовольнило б,— почав він скоромовкою,— задовольнило б. Я тобі завжди вірив, ти правдива.
— Чого ж ти зараз хочеш? Я сказала, що тебе не люблю і переконалась, що ніколи не любила, що підко^ рилась твоїм благанням тоді, того першого разу, з вдячності за те, що врятував мене від голодної смерті. Ти ж поводився тоді неблагородно, ти давав мені тільки те, що в тебе залишалось, що тобі вже в горло не лізло, а брав від мене... Не йде мені це слово на язик. От коли б ти допомагав безкорисливо, можливо, й справді полюбила б, тоді мав би і моє серце. А зараз ти більше нічого не маєш і не будеш мати. Я люблю його, від нього зараз вийшла, і буду ходити, і буду любити, і не страшні мені твої погрози. Ти занадто любиш себе, щоб ризикувати своїм ситим життям. Нічого ти нам не зробиш, і не боїмось ми тебе: ні я, ні він!
Кваша стояв збентежений під словесними ударами жінки, неспроможний промовити й слова, і, аж коли вона замовкла, видобув з себе:
'" "—; А твій чоловік? Ти не боїшся чоловіка?
' — Он коли ти згадав чоловіка! — скрикнула Зоя Іванівна.— А коли сам лазив до мене у вікно і у двері, тоді думав про чоловіка? Мерзотник! Можеш іти, сказати йому.