б
Найближчої неділі Микола з самого ранку пішов розшукувати старого друга. Він об'їздив і обходив усі харківські заводи, але ніде йому нічого втішного не могли сказати. Так ні з чим і повернувся додому, а наступного дня розповів своєму начальникові про невдачу.
— Він член партії, той ваш приятель? — спитав Андрій Олександрович.
— Звичайно,— ствердив Микола.
— Тоді даремно їздили, треба було мері сказати, і я його знайшов би.
Микола ще не розумів, як це можна зробити.
— От зараз ми спробуємо пошукати.
Андрій Олександрович зняв трубку, попросив комутатор губкому партії, через комутатор дістав відділ кадрів і зразу довідався, що Лебеденко Тарас Іванович зараз у Москві, учиться в робітничо-селянському Комуністичному університеті ім. Я. М. Свердлова.
— Бачите, як це легко було зробити, а ви їздили цілий день і всі гроші на трамваях проїздили.
— Більше на своїх двох, або, як тут кажуть, на одинадцятому номері...
Микола працював тепер багато. На роботу виходив дуже рано, щоб до приходу лаборантів принести зразки зерна і борошна для аналізів. Це було з найближчих об'єктів, а потім ішов до дальших, тобто до свого млина і до крупорушки біля самого Балашовського моста. Упоравшись з денною роботою, вертався додому і відпочивав до приходу Сашеньки. Невідомо, що саме так зблизило їх. Може, чутливість хлопця, який з перших днів почав піклуватись усією родиною, чи любов до поезії, якою захоплювались молоді, а найпевніше — весна. Вона квітла надворі і в серцях. Як би там не було, але не помогли зарікання, що не буде зв'язуватись ні з одною дівчиною, щоб не мати потім докорів совісті, як було вже з Оксаною. З'явилась Сашенька — і забулись обіцянки, забулись зарікання, і знов настав щасливий час, коли всі думи і мрії спрямовані тільки до неї, коли день без коханої тягнеться безконечно довго, коли хочеться її бачити завжди, кожної хвилини біля себе, коли довкола тебе все співає і навіть темні кольори набирають ясніших фарб.
Микола знов переживав радісний час кохання. Може, це було в нього перше, а тоді, шість років тому, було тільки захоплення гімназиста, школяра і тому, мабуть, і нетривке? Тепер це почуття було сильне, і здавалось, що буде вічне, на все життя.
Відколи Микола перейшов у Наркомпрод, матеріальне становище його не погіршилось. Рятувало, як і раніш, борошно. Брати той кілограм борошна з млина йому негласно дозволялось, як і решті робітників, і тепер його вчорашні товариші самі насипали йому мішечок, часом трамбували, і тоді того борошна виходило більше. Проходячи базаром, він реалізовував його, вимінюючи на шматок сала, або м'яса, чи інші продукти. Так робили всі робітники млинів, подібно добували засобів для існування робітники заводів, різними способами "промишляли" мешканці великого міста, щоб тільки перетривати найважчий час, який переживала молода республіка. Найскрутніше доводилось дрібним службовцям, що не мали змоги "промишляти" і не мали чого продавати довколишнім багатіям-селянам і міським спекулянтам, яких за часів непу намножилось неймовірно багато. Чим тільки не торгували на тодішніх базарах! А скільки шахрайства і злодійства стрічалось — не злічити. Нової матерії зовсім не було, хіба що якась закордонна або та, що завалялась з давніх часів. Найширший попит мали частини старого чоловічого і жіночого гардероба — старі штани, стародавні генеральські шинелі, жіночі купецькі салопи. Все це скуповувалось за безцінь, тут же при базарі, у приватних кравецьких майстернях, лаштованих нашвидкуруч, перешивалось, зшивалось, і виходили "нові" штани-га-ліфе — дуже модні в той час. На таких штанах всі діри і дефекти прикривались так званими леями, неначе пластирами з різних більш дешевих матеріалів, як брезентів, наприклад, все це мало імітувати шкіряні нашивки, яких вживали вершники, споргсмени-конярі.
Над базарами з ранку до вечора лунали пісні доморослих трубадурів і менестрелів, кобзарів і лірників. Ходили з катеринками, гармошками, кобзами, лірами, скрипками, арфами, ходили поодинці і групами. Співали героїчних пісень про подвиги Чапая і Котовського, про Будьонного і Ворошилова, про Щорса і Боженка, співали старовинні думи козацькі про походи запорозькі, про Морозенка; оспівували нещастя війни і сирітську долю; співали і релігійних пісень, І сороміцьких.
На базарах крутилось безліч різних шахраїв і безпритульних підлітків, які з допомогою бритов очищали кишені роззяв. Тут і там чути було крики пограбованих, сюрчки міліції. А ночами боязко було показатись на вулицю, щоб не бути роздягнутим.
Надивившись на базарні чудеса, наслухавшись пісень, Микола вертався додому повний вражень, якими ділився, звичайно, за вечерею з родиною. Він почував себе щасливим. Здоров'я і молодість все прощає: і не-статки, і голод, бо в неї є надія на майбутнє, прекрасне майбутнє, яке ввижається кожній молодій людині, і вона прямує до нього, як до казкового берега.
Бентежив трохи одяг. Не було в що одягнутися. Єдина пара, що на ньому, зношувалась. Одного разу він помітив, що на штанях, що загрожували скоро порватись, чиїсь добрі руки уміло підложили латочки. Було це зроблено під час його сну, непомітно, щоб не бентежити. Коли він уранці дякував усім трьом жінкам по черзі, червоніючи за свою бідність, жодна з них не призналась, що це зробила вона.
Микола був певний, що латала йому штани мати Сашеньки. Ця чуйна жінка завжди почувала материнську вдячність до рятівника її родини, посланого їй долею.
Одного разу, в розмові з комірником, у якого колись, ще працюючи у млині, витрушував борошно з мішків, Микола поскаржився, що немає в чому ходити.
— Йде літо, спека,— говорив він,— а в цих штанях зі старої генеральської шинелі і жарко, і непристойно. Та й ці німецькі чоботи хоч і міцні, але тут, у місті, та ще й влітку, зовсім не придатні.
Комірник зрозумів становище молодого чоловіка і запропонував йому кілька нових мішків з-під цукру з білої лляної рогожки, з яких можна було б зробити костюм на літо.
Микола пошив костюм у базарного кравця за невелику ціну, і в ньому франтував потім у святкові дні аж до морозів. Замість чобіт носив матер'яні білі туфлі на мотузяній підошві, які виробляв вільними від праці годинами його найближчий сусіда і друг Аристарх Андрійович.