Великі надії (дилогія)

Страница 111 из 205

Гжицкий Владимир

Вона сиділа близько від Миколи, він чув тепло її тіла, чув її прискорене дихання. Про що думала ця дівчина, що не знала ще кохання?

Микола відчував, що дівчина в цю хвилину думає про нього, що в її голові і серці звучать слова поета: "Цілуй, цілуй, цілуй її..."

Вона сиділа мовчки, з заплющеними очима. Микола нахилився і поцілував її личко.

Сашенька здригнулась. Микола збентежився.

— Пробачте, Сашенько,— перепросив.

Саша подивилась на нього здивовано, на його перепрошення не відповіла. Цей перший поцілунок не так уявлявся дівчині.

Відчув Микола, що зробив помилку.

— Ви не гніваєтесь на мене? — спитав. Дівчина знизала раменами.

— Ні,— сказала тихо,— Читайте далі.

Але Миколі читати вже не хотілось. Крізь відчинене вікно вривалась в кімнату чудова весняна місячна ніч. Він погасив каганця, і в кімнаті стало казково гарно: на підлозі утворилось чарівне озерце зеленаво-блакитного місячного сяйва. В нього хотілось умочити ноги і руки й цілому скупатись.

Хлопець сказав про це Саші, але вона не відповіла й зараз.

Сиділа сумна, задумана.

— Чого ви така? — легенько торкнувся плеча.— Чому така переміна у вас? Посумніли чомусь...

— Ні, нічого,— прошептала, Микола взяв її за руку.

— Дивіться, яка краса на світі, яка весна чудова, а ви сумуєте.

Дівчина слабо усміхнулась.

— Коли так гарно на світі, мені завжди чомусь сумно. Але це не смуток печалі, це смуток від надміру почуття. З журбою радість обнялась. Дуже гарно це сказано. Таке зараз в душі моїй. Власне, справжньої радості я вже давно не знаю. Хіба що як була ще маленькою. Тоді я мала доброго батька, мати мене любила, і я була щаслива. Але це тривало дуже недовго: почалась війна, і пропало моє щастя, видно, назавжди. Мій тато загинув на фронті, і я ніколи вже не довідаюсь, де його могила. Десь у вашому краю. Мати моя рано овдовіла, і я залишилась сиротою. У нашу хату заглянула біда. Мати почала працювати, щоб я мала змогу жити і вчитись.

Дівчина хвилину помовчала. Перед вікном промайнула чиясь тінь, видно, Марія Василівна вийшла перед сном пройтись. Вона ' зупинилась на хвилину, може, хотіла почути, чи ще гомонять молодята, але, не дочекавшись розмови, пішла далі.

— Оповідайте, Сашенько,— попросив Микола,— хочу все знати про вас від вас самих.

— Біографія моя коротка,— сумно почала дівчина.— Закінчила я гімназію, а далі вчитись не судилось, треба було самій працювати. Навчилась друкувати на "Ремінгтоні" і пішла друкаркою. Уже сім років живемо лиш би з дня на день, майже увесь час в нестатках. В такому віці дівчата колись веселились, танцювали, мали своїх кавалерів, наречених. Моєму ж поколінню все це було закрите темною завісою, витканою з війни, голоду і холоду. Ось чому смуток не покидає мене, особливо тоді, коли мені на хвилину стає добре. Тоді з журбою радість обнімається.

В кімнаті раптом потемніло. Зникло світове озерце, розлите на підлозі, видно, хмаринка напливла на місяць.

Микола взяв дівчину за руку.

— Тепер буде краще,— сказав він твердо.— Мусить бути.

— Вірите в це?

— Вірю. Нащо ж було стільки крові й сліз, якщо б не було віри в краще майбутнє.

— Е, коли воно буде?! — Саша недовірливо махнула рукою. — Поки краще стане, як ви пророчите, мине наша молодість, а може, й життя.

— Зате наші діти будуть щасливі.

— У мене не буде дітей.

— Чому?

— Я ніколи не вийду заміж,— промовила, закривши лице долонями.

— Що за маловірство, Сашенько! — картав її Микола.

Замість відповіді дівчина залилась гірким, ревним плачем.

Микола злякався. Почав заспокоювати, але вона не вгамовувалась. Тоді він обняв і притулив до своїх грудей. Саша здригнулась, глухий біль поволі почав стихати, вона глибоко зітхнула і замовкла. Неначе з вдячності за те, що заспокоїлась, юнак почав цілувати лице, мокрі від сліз очі, руки, що закривали обличчя, пахуче золоте волосся, пересипаючи поцілунки найпестливі-шими словами.

Дівчина поволі звільнилась від його пестощів.

— Ви скористались з моєї хвилинної слабості,— сказала.— Нехороше так...

Микола засоромився.

— Пробачте,— сказав він.— Мені жаль вас стало. Мені здавалось, що я приголубив свою рідну сестру. Прийміть ці пестощі, як від брата.

— Я не серджусь,— промовила дівчина.— Сама у цьому винна. Так гарно починався наш вечір і так якось нехороше скінчився.

— Він же ще не скінчився,— заперечив Микола.— Ми ще продовжимо читання або так порозмовляємо.

Того вечора вони сиділи далеко за північ. Микола розповів дівчині про себе, про свою родину, залишену в Галичині, про те, як скучає за нею і як йому хочеться туди вернутись.

— Зараз хотіли б вернутись? — спитала дівчина.

— О ні, зараз ні, не того я пішов звідти, щоб так вертатись.

Микола уявив на мить ту Польщу Пілсудського. Вона ще сама зализувала рани від шабель Будьонного, а вже скубла його рідну землю, гнобила і зневажала його батьків, братів, його віками поневолений народ-страждалець. Скільки разів поривався бідний народ скинути з себе ярмо феодалів-поміщиків, панів, багатіїв, що з давен-давна безсоромно захоплювали його землі, накладали податки і за їх рахунок багатіли все більше і більше і, нарешті, ставали панами усього краю. Микола знає з історії своєї вітчизни, що народ не мирився з таким становищем. Народ повставав проти гнобителів. Кріпаки вбивали панів-поміщиків, палили їх маєтки і втікали з рідних осель в гори, і там гуртувались ватаги опришків.

Микола розповідав дівчині про Довбуша й інших славних ватажків, що кидали гордий виклик пихатому панству, заявляли право жити на власних рідних землях.

— Так було, але так не буде! Тепер не ті часи. Тепер наш народ має, крім вогнепальної, ідеологічну зброю, і не поможе ополячування, рано чи пізно, а весь український народ зіллється в одно ціле, в одну могутню Радянську державу.

— А коли це буде? — перервала оповідання Миколи Сашенька.

Микола усміхнувся.

— Вам зразу подавай строки. Коли точно — важко сказати, але буде. Я мав друга серед солдатів царської армії,— продовжував Микола. — Лебеденко було його прізвище. Він мені відкрив очі на багато речей, яких я не бачив, про які не знав. Із того, що він говорив, що пророчив, багато вже здійснилось і ще більше здійсниться. Він завжди говорив про возз'єднання всіх українських земель, і воно мусить статись, бо це воля усього народу.