Микола знов зупиняється. Стрілянина припинилась. "Улани під'їжджають, певне, ближче,— думає він,— якщо не втечу,— під'їдуть і зарубають на порозі дому, зарубають напевно, помстяться за побитих товаришів".
Спонуканий невідомою силою, він зривається на ноги і біжить щодуху до лісу. Добіг і падає на викіп, бо перелізти його вже не може. Вся енергія вичерпана остаточно. "Тепер уб'ють,—думає він,—неможливо, щоб не помітили. Улани йдуть слідом, вони вже винищили або в полон забрали всю сотню, бо не чути ні одного пострілу". Він знає, що, лежачи на викопі, який оточує ліс, являє собою добру мішень, в яку не потрапити неможливо, отже, смерть неминуча. Він припадає грудьми і головою до викопу. Може, в траві не помітять. Але, наче у відповідь на цю думку, заграв ворожий кулемет, і кулі захлюпотіли у воді, що зібралась від учорашнього дощу в рові. Кулі б'ють коло самих ніг. Досить підняти рило кулемета на один міліметр угору, і вони переріжуть його навпіл.
"Невже уб'ють? Отут, у рідному лісі, на порозі дому, де завжди, щодня чекає мати? Не може бути".
Неймовірним зусиллям він схоплюється і перескакує викіп. Зразу сили прибуло. Навдзогін йому б'є кулемет, але тепер він більше не страшний. Кулі просви-стіли в листі дубів, і все затихло. Микола оглянувся — чотири вершники повернули назад в село. Від його сотні пролунало кілька пострілів. Значить, ще дехто залишився. "Слава богу, зараз вони зійдуться в лісі". Микола пішов по знайомій стежці. Вона була вогка, де-не-де стояли ще калюжі води. Він згадав, як недавно ще бігав по цій стежці босоніж; як тоді приємно було, як щасливо. Додому залишалось усього сто — сто п'ятдесят метрів. І він біжить. Страх перед смертю, що відібрав був сили, відійшов на деякий час, і сили повернулись. Микола біжить. Ось уже рідшає ліс, от уже видно знайому цямровану криницю з грубим валом і величезним дерев'яним колесом, з ручками для двох пар рук, бо одна людина не витягне важке, оковане залізом відро. Ось і корито для поїння коней і корів. Не раз він, маленький, їздив сюди верхи поїти коней, і яка це була приємніоь! Уже видно будинок Смяловського. Микола пригадує, що пан уже давно в могилі, а його Ванда — жінка другого.
"Який несподіваний кінець цього панка",— думає Микола.
Пройшовши тихо повз зачинені наглухо двері порожнього будинку, Микола швидко минув грушу, другу, великий кам'яний сонячний годинник на мурованій тумбі. Нарешті ганок. На ґанку вся сім'я. Крик здивування і радості.
— Миколю, сину мій! — кричить мати і біжить обнімати сина. Підходить батько, усміхається своєю доброю, ласкавою усмішкою, дід, бабуня, сестра, брат. Він переходить з одних обіймів у другі. Питають, звідки він, що з ним трапилось.
Бабуня побігла готувати їжу, а він сів на ґанку і не може говорити, почуває, що він уже чужий тут, що війна забрала у нього право жити в цій хаті і любити цих безмежно дорогих йому людей, що він тільки гість і на дуже короткий час.
— Розповідай же, що з тобою?
Коротко він розповів про події останніх днів.
— А де ж твої люди, твоє військо? — питає дід.— Ти, чей же, командуєш якоюсь частиною?
Микола каже, що з Пантелихи вивів ще сорок п'ять людей, а скільки залишилось зараз, не може знати.
— Йшли вони цепом з села до лісу, фельдфебеля, здається, вбила куля на горбку зараз за лісом, по рештках сотні стріляло кілька кулеметів, скільки людей залишилось з неї — не знаю, очевидно, чоловік п'ять-шість.
— Куди ж ти, сину, тепер? — питає крізь сльози мати.
— У світ широкий, мамо. Пам'ятаєш, як мені маленькому співала? "Сини мої, гайдамаки, світ широкий, воля, ідіть, сини, погуляйте, пошукайте долі!" Пам'ятаєш, матусю? От тепер я іду у той світ широкий, іду на Україну. Чи знайду долю, чи загину — не знаю, але я мушу йти.
— Залишайся, сину,— просила мати.
— Ні, залишитись не можу.
— Спочатку сховаємо, а потім перебудеться якось усе, уляжеться, і разом будемо...
— Ні, мамусю, мій шлях — туди. Тут не залишусь. Він глянув на заплакані очі матері, і серце стиснулось від болю.
— Не плачте, мамо, все буде гаразд, я до своїх іду, не до чужих.
Батьки видивились на сина.
— До своїх? — перепитав батько.— Кого ж ти вважаєш за свого? Таж на Україні, куди збираєшся іти, ще не вщухли бої. Воюють білі генерали, Петлюра, червоні, там ще три різні, ворожі між собою влади. До якої пристанеш, з якого табору тебе виглядати?
Микола не чекав такого питання від батька. Увесь час вважав його аполітичним, лояльним, як тато сам любив називатись, і раптом таке несподіване питання.
— Ви, татуню, як бачу, почали розбиратись в політиці,— пожартував Микола.— Політика сама вас захлеснула, хотіли ви того чи ні. Пам'ятаєте Лебеденка, він це колись не раз пророкував.
— Пам'ятаю, сину,— промовив сумно старий учитель.—-У наш час, видно, не можна стояти осторонь від неї, як і від життя, треба йти з ним або проти нього. Так з ким ти, до якої влади лежить твоє серце?
Микола усміхнувся.
— Я певний, що самі знаєте, куди клониться моя душа, а тільки хочете переконатись, мати певність, що не помилялись. Я піду, тату, з тими, перед якими ясна дорога, перед якими майбутнє. Уроки Лебеденка, а потім Івана Думи, хоч і жорстокі, не пішли намарне. А потім життя на практиці показало вірний шлях. Цілий рік я барахтався в липкій грязі, в багні нашого галицького так званого уряду. Ці випадкові люди бавились у міністрів, у війну, бавились, а люди гинули, не нарочито, як кажуть діти, а справді гинули від куль і тифу. Ось у мене в сотні іце вранці було сорок п'ять бійців, а зараз уже, може, нема ні одного. Я сам не знаю, яким чудом врятувався.
Родина слухала, тривожно затаївши подих, сповідь хлопця.
— Так ти до червоних? — уточнив батько, коли син замовк.
— Так, тату, до червоних. За ці слова моє начальство вчора ще розстріляло б, а сьогодні воно вже ні про що не дбає, тільки б урятувати власну шкуру.
— Так, так,— похитав головою батько.— Куди ж вони подадуться, оті твої начальники?
— Хто до Пілсудського, хто до Петлюри.
— А до червоних?
— Туди їм нема дороги,— сказав Микола. Запанувала коротка мовчанка. Несподівана зустріч
попереплутувала людям думки.