— З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а садами шуміло воно, полуницею червоніло... То комсомольський квиток у руці?
— Комсомольський. Сьогодні отримали, — відповіла з хвилюванням.
— Так загубити можна.
— Не загублю. А ви де свій носите?
— Біля серця.
— І ми покладемо біля серця, — відповіла Софія за всіх дівчат.
Під'їхав трактор. Софія, тягнучи за руку Василину, кинулася до нього. Закурений чубатий тракторист скочив на землю і наче приріс до неї.
— Ох, і машина! — захоплено вирвалося в Софії. — До неї можна приторкнутися?
— Можна, — великодушно промовив тракторист, так, начеб він щонайменше дарував усі багатства дівчині.
— Тепла, як людина, — уже кругом оглядувала машину. — Василино, порухай... Вона прямо умирає за трактором, — пояснила хлопцеві.
— Софіє...
— Справді? — зацікавився тракторист. Василина горіла рум'янцем, вже не можучи й слова промовити.
— Справді, справді! — відповіла за неї Софія. — От поговоріть із нею. Вона вже знає, що таке радіатор ї з чим його їдять. — Метнулася до Югини, красномовно показуючи їй поглядом на оторопілу Василику й тракториста.
— Дівчата, вам не боязко іти додому?
— Ані чуть. А вам не страшно в лісі жити?
— Звикли.
— Вовки не нападають?
— Буває. Коли чотириногі, а коли й двоногі.
— Як живеться вам?
— Добре, дівчино. Краще за всіх.
— І завжди так було?
— Спочатку тяжко доводилося, коли в лісах не було ні кола, ні двора. На землі спали, небом вкривалися, вогнем од вовків огороджувалися... Держава нас на міцних долонях підняла. Приходьте в колектив, подивитесь, що зроблено нашими руками.
— Спасибі, прийдемо.
— Привіт Самійлу Поліщукові. Ми зробимо рейд до вас, — перевіримо, як працюєте.
— Прилітайте.
— По хлібозаготівлі ваше село не перше.
— Зате й не останнє.
— Достойними будьте, — щиро прощається Левко Орленко, і хвилююче тепло наливає Югину: велика батьківська турбота ожила в словах молодого голови.
— Василина й досі з трактористом воркує. Навіть біля керма умостилася. От тобі й тиха вода, — пошепки повідомляє Софія.
По теплих дорогах розходиться юність, несучи в чистих переповнених серцях молоду музику надій.
Місяць натягує над колисками долин золоті вервечки, пересновує кроснами ліси, і дорога вже річкою тече між рухливими тінями.
— Які вони хороші, хлопці наші, — задумливо говорить Югина, по вінця налита ще нерозгаданою силою почуттів.
— Справді, Югино, — підтримує її Василина.
— Особливо тракторист, — з перебільшеною згодою киває головою Софія. — Такий хороший... і зразу кермо довіряє.
— Софіє...
— Життя нове будують, — продовжує Югина. — Відстали ми від них. Наздоганяти треба.
— Югинко, чим же ми наздоженемо їх? — довірливо тягнеться Василина до подруги.
— Усім, чим зможемо. Нам тепер очі відкрили, скільки ми можемо зробити. Я в созі буду працювати, невтомно...
— А я з татом слідкуватиму, щоб ніяка погань наші ліси не обкрадала. І посадку сама засаджу... найкращими деревами... Югино, це теж комсомольська робота?
— Тоді я за Варчуком прослідкую. Дізнаюся, куди він хліб заховав. Пам'ятаєте, дівчата, слова Леніна: "Боротьба за хліб — боротьба за соціалізм..." Кінчиться мій строк у Варчука, теж у соз запишуся. Приймете, Югино? — присмиріла Софія.
На дорозі забовванів віз. Дівчата притихли, пильно дивлячись уперед. Незабаром під'їхала підвода, і подруги зраділи, побачивши Мірошниченка і Бондаря, з гомоном і сміхом кинулися до них.
— Вітаю вас, наша зміна, — сердечно поздоровив їх Свирид Яковлевич. — Достойними будьте високого звання... Ростіть великими, мужніми, правдивими, красивими.
— Спасибі, Свириде Яковлевичу. Куди ви проти ночі?
— За вами, опівночниці, — усміхнувся.
— Свирид Яковлевич затурбувався: де наші діти забарилися? От і виїхали зустрічати вас, — пояснює Іван Тимофійович Югині.
Дівчина ласкавим і вдячним поглядом дивиться то на батька, то на Мірошниченка.
Віз покотився сухою коренистою дорогою, заворушилися ліси, переміщуючи тіні й проміння.
— Заспіваємо, діти? — примружився Мірошниченко.
— Заспіваємо, Свириде Яковлевичу, — зразу ж, не соромлячись, обізвалася Василина. її дівчата за голос дивовижної краси прозвали лісовим соловейком. Вона перша сколихнула ясну вечірню прохолоду, молодий порив підхопив пісню на крила і покотив у ліси, і, наче луна, її почали наздоганяти мужні затверділі голоси.
XXV
— За Івана Тимофійовича! За Івана Тимофійовича голосую! — прямо ще з дверей, входячи до сельбуду, гукнув невисокий ширококостий Степан Кушнір. Не просячи слова, підійшов до столу і, не звертаючи ніякої уваги на президію, заговорив голосно і впевнено:
— Хто з нас товариша Бондаря не знає? І ми знаємо, і комсомолята знають, — підвівся навшпиньки і обвів зором всю молодь, що сиділа в глибині сельбуду. — В імперіалістичну Бондар німців бив, у громадянську — з контрреволюційними гадами боровся, він і життя по-новому, по-новому розуміє. От візьму я просте діло — образи. Яка Марійка не завзята баба, та в світлиці вже нема ні одної, ні одної ікони.
Правда, — очі в Кушніра бризнули сміхом, — тут і я допоміг Івану Тимофійовичу. Приходжу якось до нього перед святами, а в них дома, а в них дома...
— Степане, досить! — попросив Іван Тимофійович з президії.
— Дали чоловікові слово — хай говорить, — озвався чийсь жартівливий голос.
— Правильно, товариші. Бондар ніколи мені висказатись не дає. Привик, що ми тепер друзі з ним. Ініціативу вбиває.
— Якими слівцями кидає!
— Аякже. Газету я спочатку читаю, а потім курю. А ти, Полікарпе, спочатку куриш, а потім... Да. Так дома в них таке робиться, що хоч хати відцурайся. "Я тобі їсти не дам, я тобі жити не дам, безбожнику!" — кричить Марійка і вибігає з світлиці.
— Та покинь, Степане.
— Еге, так і покину. Товаришу голово, призвіть до порядку недисциплінованого члена президії товариша Бондаря... Діло ж виходить таке: перед святами Марійка познімала образи, вимастила стіни і, поки зібралася знову вішати своїх бороданів, Іван Тимофійович вльот приспособився оздобити світлицю портретами і картинами. От і почалась між хазяїном і хазяйкою дискусія. Коли б не я, воно б і до рогачів дійшло… Вибігла Марійка, а Іван Тимофійович відкрив вікно, підійшов до образів, що один на одному стосом лежали, і каже: "Все'дно скоро свою бабу не втихомирю, то давай повикидаємо це луб'я надвір. Заодно вже хай відлементує". Дурний, — кажу я йому...